Система судових органів виступає у якості носія судової влади і саме це обумовлює її взаємодію та зв’язок з іншими державними органами. Здійснюючи державну владу в особливій формі, суд застосовує закони, прийняті парламентом, дає правову оцінку правомірності дій та рішень органів і посадових осіб виконавчої влади, обмежує «свавілля» адміністративного механізму. Одночасно, з іншого боку, функцією виконавчої влади є практична реалізація рішень судових органів, що проявляється у діяльності Державної виконавчої служби та Державного департаменту виконання покарань.

Таким чином, суд є одним із важливих складових елементів системи державної влади. При цьому хоча він і наділений власними, гарантуючи самостійність та незалежність повноваженнями, цей орган функціонує у тісній взаємодії з іншими гілками державної влади, і в процесі свого утворення та реалізації виступає як невід’ємний компонент єдиного цілого. Саме завдяки спільній діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів досягається комплексний організаційний вплив на суспільні відносини, відбувається задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, охорона суспільного та державного порядку, прав і свобод громадян, забезпечення безпеки країни, зміцнення миру і міжнародного співробітництва.

Держава, як і будь-яка система, дбає про забезпечення своєї цілісності шляхом встановлення і підтримання зв’язків між утворюючими її елементами — державними органами, завдяки яким практично реалізується державна влада, забезпечується керівництво суспільством. Кожен орган держави, у тому числі й судовий, являє собою відносно самостійну, структурно відокремлену ланку державного апарату, що створюється з метою здійснення певного суспільне важливого виду державної діяльності, наділену відповідною компетенцією та забезпечену в процесі реалізації повноважень організаційною, матеріальною та примусовою силою цієї політичної структури суспільства.

Будь-яка групова взаємодія заради досягнення бажаного результату об’єктивно передбачає певний розподіл зусиль у відповідній системі, координацію та врегулювання індивідуальних дій При цьому, чим більш складною і масштабною є спільність, тим більша соціальна потреба в управлінні. Відповідно до положень теорії держави і права, єдність державної влади цементує державну систему, однак не виключає розмежування управлінської праці між різними органами і розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Таке розмежування дозволяє запобігти всевладдю одного органу або посадової особи.

Держава — це універсальне політичне утворення і одночасно політична організація, яка наділена особливою (суверенною) владою і спеціалізованим апаратом регулятивного впливу на суспільство (у тому числі й шляхом легалізованого примусу), що виконує загальні для суспільства завдання. Разом з тим, триваючі процеси становлення громадянського, тобто пов’язаного правом, суспільства в Україні вимагають поступового обмеження адміністративного втручання держави у різноманітні галузі приватного життя, що зумовлює зміщення акцентів на користь підвищення ваги і ролі судової влади як суб’єкта захисту конституційних прав і свобод громадян. За таких обставин ефективне функціонування судів як самостійної і незалежної гілки державної влади можливо виключно за реальної дії принципу розподілу державної влади, що виключає будь-яке втручання виконавчо-розпорядчих органів у діяльність із з’ясування істини у конкретній судовій справі.

Однак державна влада — це лише певний набір повноважень, прав і обов’язків державних органів, так би мовити «потенційна» можливість здійснювати організаційний вплив на членів суспільства, «статичне» політико-правове явище. Потреби реалізації державної влади, здійснення реального впливу на суспільні процеси, вимагають існування певних форм її виразу, об’єктивації, яким і виступає державне управління. Останнє є конкретним втіленням, каналом безпосередньої реалізації державно-владних повноважень, за якого впорядковуються відносини особистості, колективу, держави і суспільства, встановлюються їх раціональні взаємозв’язки.

Завдання всебічної та повної організації функціонування відносин між членами громадянського суспільства вимагають постійної, безперервної та узгодженої діяльності всіх без виключення державних органів. Тому, на мій погляд, вірними є погляди вчених, які у контексті соціального керівництва відносять до державно-управлінської діяльність не тільки органів виконавчої влади, а й законодавчих і судових інституцій. Як зазначає Б. Курашвілі, «державне управління — це діяльність всього державного апарату з регулювання суспільних відносин, з управління як суспільними, так і власними справами» [44, с. 21].

Дійсно, очевидним є те, що соціальне організуючою є діяльність парламенту, коли він встановлює головні, базові норми права у тій чи іншій сфері суспільного життя, визначає міру, масштаб поведінки членів суспільства, а також судових органів, які застосовують ці норми права до конкретних учасників суспільних відносин, розв’язують певні соціальні конфлікти, захищають суспільство від небезпечних для нього осіб.

Разом з тим, аналіз юридичної та у галузі державного управління літератури свідчить, що у ній мають місце і більш «вузькі» підходи щодо визначення змісту державного управління та його суб’єктів. Зокрема, Юридична енциклопедія визначає поняття «державне управління» як певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер та полягає у організуючому впливі на суспільні відносини в економічній, соціально-культурній і адміністративно-політичній сферах шляхом застосування державно-владних повноважень. А. Радченко розглядає державне управління як діяльність виконавчо-розпорядчого органу з впливу на об’єкт управління для його переведення у інший стан, необхідний для досягнення мети відповідного територіального утворення, завдяки прийняттю правових актів, організації і контролю їх виконання.

Схожі наукові підходи щодо визначення поняття державного управління переважають і в адміністративному праві. Так, Л. Коваль розуміє під ним діяльність спеціально уповноважених органів, державно-службових посад, що складають систему органів виконавчої влади. Ю. Битяк і В. Зуй пояснюють державне управління як виконавчу та розпорядчу, здійснювану на основі законів, діяльність особливої групи державних органів (посадових осіб) з практичної реалізації завдань держави в процесі безпосереднього керівництва