На наш погляд, досить вдале та обґрунтоване пояснення правомірності й доцільності застосування обох розумінь категорії «державне управління» запропоновано професором В.Авер’яновим. А саме, він пише: «Небезпідставними е думки щодо можливості і пріоритетності застосування в державно-управлінських дослідженнях терміна «державне управління» стосовно діяльності всіх органів держави, а не одних тільки виконавчо-розпорядчих, пам’ятаючи при цьому те, що теорія державного управління повинна виявляти закономірності сукупного впливу на суспільне життя всіх складових частин державного апарату, рівно і як її рекомендації мають передбачати взаємодію останніх і тоді, коли відносяться безпосередньо до будь-якої однієї з них. Тим паче, що всі види державних органів можна розглядати як форми прояву єдиної державної влади з притаманними їм загальними та специфічними ознаками.

В аспекті зазначених поглядів право на існування мають застереження стосовно того, що оскільки широке розуміння державного управління може розглядатися шляхом узагальнення організаційного характеру діяльності всіх органів, то важливо враховувати наявну тут загрозу ототожнення різних видів державної діяльності і механічного розширення розуміння державного управління, проти чого справедливо виступають прибічники його адміністративно-правового (вузького) трактування.

Достатньо важливо, щоб широке розуміння державного управління мало серйозні методологічні підстави. Вважаю, що такою підставою може бути чітко визначений гносеологічний рівень використання категорії «державне управління». А саме, широкий його розгляд як сукупності всіх видів діяльності держави допустимий на рівні характеристики соціального управління, виявлення його відносно відокремлених підсистем. На цьому загальносоціальному рівні в якості інтегрованого управляючого суб’єкта виступає вся політична система суспільства, а управлінського об’єкта — суспільство в цілому.

В державно-управлінських дослідженнях єдиний суб’єкт державного управління — держава —

представлений вже диференційовано, тобто як сукупність конкретних організаційних носіїв управлінських функцій—

державних органів, між якими розподілені різноманітні види діяльності держави. Тому на рівні системи управління «держава—

об’єкти державного впливу» категорія «державне управління» повинна використовуватися у більш спеціалізованому значенні, тобто з врахуванням предметної характеристики управління, у тому числі державного, як самостійного і специфічного виду соціальної діяльності».

Таким чином, визначення поняття «державне управління» як діяльності всіх без виключення державних органів пов’язано із дослідженнями ролі і місця державної влади у цілому, і її окремих ланок зокрема, у процесі цілеспрямованого, організаційного і регулятивного впливу на потреби І інтереси суспільства, тобто як одного з основних видів соціального управління. Іншими словами, запровадження такого розуміння викликано потребами загального, глобального, політико-правового плану, що не передбачають встановлення особливостей діяльності конкретної системи державних органів.

У зв’язку з цим, при з’ясуванні питань сутності та ознак діяльності із забезпечення організації функціонування судової системи України методологічно вірним, на мій погляд, є застосування адміністративно-правових (вузьких) підходів щодо розуміння терміна «державне управління», тобто як певної виконавчо-розпорядчої діяльності уповноважених державних органів (посадових осіб) [44, с. 21].

Сьогодні перед юридичною наукою стоїть особливо важливе, позначене чималою практичною спрямованістю, завдання — необхідність опрацювання теорії шляхів та засобів здійснення управління судовою системою, з’ясування системи і компетенції відповідних уповноважених державних органів і посадових осіб, зокрема такого органу виконавчої влади із спеціальним статусом як Державна судова адміністрація України. Крім того, перспективну спрямованість щодо наукових досліджень має і з’ясування проблем здійснення внутрішнього «самоуправління» у судовій системі та функціонування апарату суддів.

Висновки

Підсумовуючи весь вищевикладений матеріал, на основі узагальнень праць провідних вчених конституційного права України та близького зарубіжжя, можна зробити ряд наступних висновків та узагальнень:

Судова влада є різновидом державної влади. Але суб’єктом, який здійснює судову владу, є не будь-який державний орган, а лише суд, який наділений повноваженнями щодо правового впливу на суб’єктів відповідних правовідносин.

Відповідно до пункту 2 статті 2 Закону “Про судоустрій України” судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Правосуддя – це особливий вид державної діяльності, суть якої полягає у розгляді і вирішенні спеціально створеними державою органами – судами – спорів (конфліктів) про право та у правовій оцінці поведінки осіб, які обвинувачуються у вчиненні злочинів, а також у призначенні покарання винним за їх вчинення.

Судова система повинна базуватись на конституційних принципах побудови судоустрою України. До них належать: поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; територіальність; спеціалізація.

Судочинство ж в Україні повинно базуватись на основних засадах визначених Конституцією. До них належать:

- Здійснення правосуддя виключно судами.

- Право на судовий захист.

- Рівність перед законом і судом. .

- Правова допомога при вирішенні справ у судах.

- Гласність судового процесу.

- Мова судочинства.

- Обов’язковість судових рішень.

- Право на оскарження судового рішення.

- Колегіальний та одноособовий розгляд справ.

- Самостійність судів і незалежність суддів.

- Недоторканність суддів.

- Незмінюваність суддів.

- Суддівське самоврядування.

Для осіб, які рекомендуються на посаду судді встановлені певні види цензів: віковий, громадянство, освіта, стаж роботи. Його розмір залежить від того на посаду якого судді рекомендується претендент. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

На сучасному етапі становлення Української держави потребують вирішення такі проблеми вдосконалення судової системи в Україні, як:

1. Проблема незалежності судової влади в Україні. Вирішення цієї проблеми можливо через створення спеціального органу при судах, який би займався їх фінансуванням (наприклад, судової адміністрації).

2. Удосконалення проекту Кримінально-процесуального кодексу України. Зокрема, це стосується питань рівності прав сторін обвинувачення і