Судді Генерального суду, яких було 15 осіб, отримували звання генеральних суддів. Вони обиралися Центральною радою за поданням Генерального секретаріату судових справ на термін до прийняття Конституції УНР. Знову ж таки, про половинчастість реформи говорило те, що їх повноваження визначалися дореволюційним царським законодавством. Ст. З

Закону прямо підкреслювала, що всі рішення колишнього Сенату прийняті до створення Генерального суду „правосильні і обов’язкові для судових установ України”. Генеральний суд виступав як касаційна інстанція у справах нагляду над судовими установами, посадовими особами судового відомства, а також виконував функції „головного військового суду”.

16 грудня 1917 року приймається Закон „Про заведення апеляційних судів”. Передбачалося створення трьох апеляційних судів: Київського, Харківського і Одеського, компетенція яких поширювалася на навколишні губернії. Апеляційний суд складався з голови, заступника і декількох суддів. Непослідовність реформування позначилася і тут: повноваження і організація апеляційних судів майже не відрізнялася від повноважень і організації дореволюційних судових палат. 23 грудня 1917 року в розвиток попереднього приймається Закон „ Про умови обсадження і порядок обрання судців Генерального і апеляційних судів”, за яким усі судді обиралися Центральною радою на три роки більшістю в 3/5 голосів. Освітній ценз при цьому не мав значення. При апеляційних судах були затверджені посади старших прокурорів і прокурорів, їх призначав Генеральний секретар судових справ. Слід відзначити, що Харківський і Одеський апеляційні суди так і не були створені.

14 лютого 1918 року запроваджуються посади головних губернських військових комендантів, які отримували право створення революційних військових судів для оперативного розгляду справ про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбій. Відразу ж після розгляду справи такий суд розформовувався. До його складу входили професійний суддя, два представники від громадськості і чотири — за призначенням військового коменданта. У розгляді справи мали право приймати участь захисник, приватний обвинувач і приватний позивач. Дізнання в справі проводили слідчі, що призначалися губернським або повітовим військовими комендантами. Ці суди розглядали справи як військових, так і цивільних осіб. „Інструкція Військовому революційному суду” була затверджена наприкінці квітня 1918 року [19, с. 52].

Карні справи і проступки військовослужбовців розглядали Київський та Одеський військові суди, а згодом виші військові суди у Києві та Катеринославі і 17 штабних судів — у Харкові, Полтаві, Одесі тощо.

Після проведення адміністративно-територіальної реформи робиться чергова спроба реформування судової системи. В березні 1918 року було підготовлено проект Закону „Про організацію судів Республіки по землях”, який так і залишився на папері. Ще на початку березня Центральна рада ліквідувала селянські волосні і верхні сільські суди, а в кінці місяця видала постанову, згідно з якою у місцевостях, де членів мирових судів не було обрано чи затверджено, справи могли розглядатися мировими суддями одноособово.

Треба підкреслити, що судова реформа, не дивлячись на всі зусилля Центральної ради, не була проведена до кінця. Ті судові органи, що існували, здебільшого діяли незадовільно. Бракувало кваліфікованих, патріотично налаштованих кадрів, оскільки їх переважна більшість була росіянами або русифікованими українцями, які вороже ставились до української влади і не бажали співпрацювати з нею.

1.2.2. Органи судової влади періоду Гетьманату

Мабуть, єдиною державною системою, що не зазнала втручань при зміні влади, була судова.

За „Законами про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року найвищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд, судді якого призначалися тепер гетьманом.

25 травня 1918 року приймається Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні—”іменем закону Української держави”. 2 червня 1918 року; приймається закон, який уточнював функції Генерального суду і окреслив перспективи судової реформи. Згідно з цим законом Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного. Тимчасово, до завершення судової реформи, він мав виконувати касаційні функції Головного військового суду.

8 липня 1918 року гетьман затверджує Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції „вищої в судових і адміністративних справах державної інституції”. Закон визначав структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення.

Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Кандидати на посаду сенаторів повинні були мати вищу юридичну освіту і не менше як п’ятнадцятирічний стаж роботи „в судовім відомості на посадах не нище судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду” або „в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов’язки в той саме час”.

Закон забороняв займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької. Той факт, що повноваження Державного Сенату регулювалися колишнім царським законодавством, тільки констатував орієнтацію П. Скоропадського на дореволюційну судову систему. Це підтверджує і Закон „Про Судові палати і Апеляційні суди” від 8 липня 1918 року, який відновив діяльність Судових палат.

Завершували систему загальних судів в Україні мирові суди, підсудність яких визначалася постановами Ради Міністрів від 14 і 21 липня 1918 року.

Військові суди Української держави діяли на підставі Закону „Про організацію військово-судових установ та їх компетенції” від21 червня 191К року. Вони поділялися на вищі і штабні суди. До вищих відносилися Київський і Катеринославський військові суди, до штабних — ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. Справи в цих судах розглядалися колегіями у складі голови та виборчих суддів. У