Були створені дільничні, міські, обласні прокуратури і прокуратура республіки. Міські прокуратури створювалися тільки в містах. Обласні — в кожній області. Всі органи обласної прокуратури підпорядковувалися обласному прокурору. Обласних, міських і дільничних прокурорів призначав і звільняв Генеральний прокурор УСРР.

22 червня 1941 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ „Про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, і в районах воєнних дій”, яким встановлювався порядок організації військових трибуналів і порядок ведення ними справ. Трибунали створювалися при арміях, корпусах, дивізіях, гарнізонах, бригадах на залізницях і в річкових (морських) басейнах. Наглядовими інстанціями для цих трибуналів були воєнна, воєнно-залізнична, воєнна водно-транспортна колегія Верховного суду СРСР і Пленум Верховного Суду СРСР. Наркомюст СРСР здійснював організаційну роботу. Частина територіальних судів і прокуратур (в місцевостях, де був запроваджений стан облоги) також перетворювались у воєнні. Були також створені окружні та обласні військові трибунали НКВС [52, с. 112].

До 1943 року трибунали діяли в складі трьох постійних членів, згодом — з участю засідателів. Терміни розгляду справ були короткими; вироки трибуналів не підлягали касаційному оскарженню (переглядались тільки в порядку нагляду); слухання справ було закритим. Командувачі арміями і округами і військові Ради могли призупинити виконання смертних вироків, які, як правило, виконувались негайно після винесення. Трибунали володіли широкою підсудністю і мали право розглядати всі злочинні діяння, включаючи спекуляцію і хуліганство. Військова влада сама визначала підсудність конкретної справи і передавала її або загальним судам, або трибуналам. В місцевостях, які знаходились в стані облоги, до „провокаторів, шпигунів і інших агентів ворога, які закликали до порушення порядку”, розстріл застосовувався без судового розгляду.

Із введенням воєнного стану були воєнізовані всі ланки прокуратури. Районні, міські та обласні прокуратури були перетворені у відповідні військові прокуратури.

Воєнні умови викликали необхідність ще більшої централізації керівництва службами державної безпеки і охорони громадського порядку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 року НКДБ і НКВС СРСР були об’єднані у загальний НКВС СРСР. На початку серпня

1941 року були об’єднані наркомати державної безпеки і внутрішніх справ У РСР. Структура органів міліції не зазнала суттєвих змін, але з’явилися нові напрямки роботи, такі як боротьба з організованим бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї у населення.

Ще більш репресивною стала діяльність органів державної безпеки. Наказ № 270 від 16 серпня 1941 року, підписаний Сталіним, санкціонував знищення в’язнів радянських тюрем. Ще до появи цього указу масові знищення в’язнів відбулися у Львові, Самборі, Станіславі, де загинуло близько 10 тис. в’язнів, у Луцьку, Рівному, де було знищено біля 5 тис. чоловік. Положення Наказу № 270 отримали розвиток в Наказі № 227 від 28 липня

1942 року. Органам НКВС було надано право розстрілу „у позасудовому порядку”, право застосування загороджувальних загонів та штрафних батальйонів. Встановлювалася карна відповідальність близьких родичів репресованих [22, с. 82].

Відразу ж після визволення України відновили свою роботу обласні та народні суди, органи прокуратури.

Багато часу приділяли органи прокуратури роботі Надзвичайної державної комісії по виявленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників і їх спільників, затвердженої ще 2 листопада 1942 року. В УРСР були створені республіканська, обласні та міські надзвичайні комісії.

Організаційні форми діяльності радянської міліції у звільнених районах залишалися такими ж, як і до війни. В областях відновили свою роботу обласні управління НКВС, в районах — райвідділи НКВС. До складу обласних управлінь входили відділи: політичний, карного розшуку, оперативний, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, паспортний, державної автоінспекції та секретаріат.

Уже в вересні 1945 року було відновлено в повному обсязі діяльність цивільних судів всіх інстанцій.

10 жовтня 1948 року приймається Положення про вибори народних суддів. Відтепер вони мали обиратися громадянами натри роки. Положення підвищило до 23 років віковий ценз для кандидатів в народні судді та народні засідателі.

Покращенню діяльності народних судів сприяло Положення про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 року. До цього дисциплінарні стягнення на судців покладалися в адміністративному порядку (їх накладали міністр, начальники обласних управлінь юстиції та голови обласних та крайових судів). За новим Положення м в У РСР засновувалися спеціальні колегії в дисциплінарних справах при обласних і Верховному судах з членів відповідних судів. Ці колегії набували права накладати стягнення на суддів. Загальне керівництво судовою системою, як і раніше, здійснював Мінюст УРСР.

Відразу після смерті Сталіна були ліквідовані інструменти масового терору і репресій — воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. Трохи пізніше, у лютому 1957 року, були ліквідовані транспортні суди.

У травні 1956 року приймається ряд актів, спрямованих на розширення прав обласних судів і Верховного суду У РСР. Були створен і президії обласних судів і Президія Верховного Суду республіки. Ця реформа зробила непотрібною діяльність Мінюсту СРСР, і Мінюсту УРСР Р став союзно-республіканським органом. В зв’язку з цим скасовуються обласні відділи юстиції.

Обласні суди отримали право здійснення контролю за всією діяльністю народних судів. На них покладалося також керівництво нотаріальними конторами. 12 лютого 1957 року Верховна Рада С РСР прийняла нове Положення про Верховний Суд СРСР, згідно з яким Верховний Суд отримав і право законодавчої ініціативи. Він отримав право нагляду за судовою діяльністю судових органів Союзу РСР, а також судових органів союзних республік. Положення визначило, що до складу Верховного Суду СРСР входять: пленум Верховного Суду,