Реорганізація судової системи в Україні була завершена прийняттям 25 грудня 1958 року Основ законодавства про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік та Закону про судоустрій УРСР від ЗО червня 1960 року. Ці акти внесли принципові зміни в побудову системи народних судів. Замість дільничних народних судів вводився єдиний народний суд району чи міста, який тепер обирався на 5 років. Народні засідателі обиралися на два роки на загальних зборах робітників і службовців.

На зміцнення правового становища прокуратури було спрямоване Положення про прокурорський нагляд в СРСР від 24 травня 1955 року. На відміну від Положення 1933 року нове Положення чітко визначило завдання, права і обов’язки, форми і методи діяльності прокурорів. За Положенням органи прокуратури на місцях мали здійснювати нагляд за законністю, незалежно від впливу місцевих органів влади.

Але в практичній діяльності органи влади і партійні органи дуже часто використовували „телефонне право”, що зводило нанівець декларовану незалежність прокурорських органів від горизонтальної влади.

Перші роки десталінізації характеризувалися реорганізацією органів державної безпеки і внутрішніх справ.

У 1953 році Міністерство державної безпеки і Міністерство внутрішніх справ були, яків 30-ті роки, знову об’єднанні в одне міністерство. Але після арешту Берії органи державної безпеки знову виокремлюються. При Раді Міністрів було створено Комітет державної безпеки СРСР.

Централізація правоохоронних органів особливо відчутна стала після прийняття Конституції СРСР 1977 року. В листопаді 1970 року були прийняті нові закони: про Верховний Суд СРСР, про прокуратуру СРСР, про державний арбітраж в СРСР, про адвокатуру в СРСР. У червні 1980 року були внесені відповідні зміни в Основи законодавства про судоустрій СРСР і союзних республік. Правоохоронні органи У РСР діяли у строгій відповідності із загальносоюзними нормативними актами.

В 60 — 80-ті роки структура судової системи майже не змінюється. Конституція УРСР 1978 року відносила до неї Верховний Суд УРСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Народні судді районним (міських) народних судів обиралися відповідно обласними, Київською міською Радами народних депутатів. Судді Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду обиралися Верховною Радою У РСР. Народні засідателі районних (міських) народних судів обиралися на зборах трудових колективів або на зборах громадян за місцем їх проживання, а народні засідателі вищих судів — відповідними Радами народних депутатів.

За Конституцією 1978 року Верховний Суд УРСР був найвищим судовим органом республіки.

У1981 році в УРСР були прийняті закони „Про судоустрій УРСР”, „Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР”, „Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР”. Прийняте законодавство практично залишало без змін ту судову систему, що склалася в 60—80-ті роки. Головна увага спрямовувалася на покращення роботи судових органів, підвищення ефективності їх дії, хоча вряд чи можна було це зробити в умовах існуючої псевдодемократії. Продовжувалось вдосконалення системи державного арбітражу, органи якого вирішували господарські спори між підприємствами, установами та організаціями. У 1974 році з метою централізації цих органів Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР було перетворено в союзно-республіканський орган. В зв’язку з цим у цьому ж році приймається Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Закон СРСР „Про державний арбітраж СРСР” від ЗО листопада 1979 року завершив централізацію системи арбітражних органів. Він визначав завдання, структуру, організацію, порядок діяльності та компетенцію органів державного арбітражу.

Реформування судової системи почалося, як завжди, на союзному рівні. 20 червня 1989 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон „Про статус суддів І! СРСР”. 13 листопада 1989 року були прийняті нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоустрій. В грудні 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила цілий ряд нормативних актів, спрямованих на підвищення ролі суду, зокрема Закон СРСР „Про відповідальність за неповагу до суду”, постанови „Про затвердження Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР”, „Про затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів”, „Про затвердження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів, відкликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів Союзу РСР”.

Закон від 27 жовтня 1989 року вніс істотні зміни в розділ 18 Конституції УРСР „Суд і арбітраж”. Судова система УРСР складалася з Верховного суду УРСР, Верховного суду Автономної РК, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) народних судів. Судді районних народних судів обирались обласними Радами народних депутатів. Термін повноважень судців усіх рівнів становив 10 років, народних засідателів — 5 років [17, с. 3].

Закон від 24 жовтня 1990 року вивів судову і прокурорську систему України із підпорядкування союзним органам. Конституція УРСР визначала, що найвищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю судів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР (ст. 199). Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою УРСР, був відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний (ст. 163). Термін повноважень Генерального Прокурора У РСР і інших прокурорів — 5 років. Встановлювалося, що організація і порядок діяльності судових і прокурорських органів визначаються виключно законами УРСР. Закон передбачав створення в Україні Конституційного Суду.

РОЗДІЛ ІІ Судова система України

2.1. Конституційні принципи судоустрою України

З проголошенням державної незалежності України докорінно змінилася судова система України. Відбувся перехід від командно-адміністративної до демократичної форми управління. Тому великого значення на даному етапі побудови правової держави набуває питання реального захисту прав та законних інтересів людини і громадянина в нашій державі. Для цього потрібна