Даний розділ магістерської роботи має на меті розкрити основні положення побудови судової системи України.

Згідно зі ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів іншим органам і посадовим особам, а також привласнення їх не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції, на який покладено вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, а також офіційне її тлумачення [1].

В Основному Законі не дається повного визначення судової системи, а лише зазначається, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України й що ця система будується за принципами територіальності та спеціалізації. Принцип територіальності означає, що юрисдикція окремих ланок судової системи поширюється на певні території, які можуть збігатися, а можуть і не збігатися з адміністративно-територіальними одиницями. Побудова судової системи за принципом територіальності з урахуванням транспортних комунікацій і зв’язку між населеними пунктами забезпечує наближення судів до населення та їх доступність. Спеціалізація судів і суддів з розгляду справ певних категорій сприятиме підвищенню професіоналізму судців завдяки поглибленому вивченню окремих галузей законодавства та практики його застосування, а відтак більш надійному захисту прав і свобод людини.

Судоустрій – сукупність норм, що встановлюють завдання, принципи організації і діяльності, структуру і компетенцію судів. Деякі автори під судоустроєм розуміють систему судових установ.

Аналіз законодавства і правозастосовна практика свідчать, що розміщення норм щодо судової влади в різних законодавчих актах України, як це має місце на сьогодні, не тільки не створює цілісного уявлення про судову владу, а й негативно позначається на практичному застосуванні норм. Тому нагальна потреба під час приведення законодавства у відповідність з Конституцією кодифікувати усі правові норми, об’єктом яких є судова влада, у єдиному законі про судову владу.

Цей закон повинен включити норми, що регулюють не лише питання про судову систему, її суб’єктів, організацію, принципи діяльності, компетенцію судів, статусу суддів, а й їх державне забезпечення та захист, організацію допоміжного персоналу судів, форми взаємодії судів з органами, причетними до здійснення правосуддя. Такий підхід виключить необхідність існування законодавчих актів прямої дії щодо судової влади. Правові норми, які визначають суб’єктів судової системи, структуру, компетенцію її галузей мають бути об’єднані в окремих складових частинах закону про Судову владу.

Розділ VІІІ Конституції „Правосуддя” не визначає судової системи держави, а лише вказує найвищий орган у системі судів загальної юрисдикції — Верховний Суд України, наявність місцевих судів і вищих спеціалізованих судів та принципи побудови судової системи — територіальність і спеціалізацію. Отже, судова система буде багаторівневим утворенням і складатиметься з судів різних ланок — від місцевих судів до Верховного Суду. Оскільки Конституційний Суд України відокремлено від системи судів загальної юрисдикції (статті 125, 147 Конституції), він є органом конституційної юрисдикції і діє самостійно [1].

Думається, що визначення ст. 125 Конституції принципу спеціалізації судів не дає підстав для висновку, що в Україні інших судів, крім спеціалізованих, не буде. Суцільна спеціалізація судів навряд чи й потрібна. Соціально-економічна ситуація в Україні гальмує наданню для цього необхідних коштів, та й досвід власної судової системи переконує, що немає потреби відокремлювати кожне галузеве спрямування, щоб один самостійний суд розглядав цивільні справи, інший самостійний суд в цьому ж районі — кримінальні тощо. Наші суди, і особливо районні (міські), не такі вже й численні. Є такі, в яких працює тільки двоє суддів, а в багатьох — троє. Але вони з успіхом вирішують справи усіх категорій. Не можна не враховувати, що для створення в таких районах кількох спеціалізованих судів необхідним є і значне збільшення суддівського корпусу та судового персоналу. Умов для цього поки що немає.

Отже, враховуючи досвід власної судової системи і соціально-економічну ситуацію в Україні, у побудові судової системи України має бути поєднано створення окремих спеціалізованих судів із запровадженням внутрішньої спеціалізації в судових ланках.

Виходячи зі ст. 125 Конституції, у системі судів загальної юрисдикції можуть створюватися спеціалізовані суди.

На сьогодні такими судами є господарські суди, які до судів загальної юрисдикції не належать і функціонують як самостійний суб’єкт судової влади. Враховуючи, що ці суди набули значного досвіду і виробили оптимальні засоби для вирішення специфічних за своєю соціально-економічною природою господарських спорів.

Ст. 125 Конституції визначила найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції Верховний Суд України. Однак Основний Закон не вказує його компетенції, і тому дане питання вирішується в законодавстві. Верховний Суд — це судова інстанція, яка вирішує справу остаточно, оскільки ніякий інший орган функцією здійсненням правосуддя не наділений.

У Конституції немає ніяких орієнтирів щодо повноважень Пленуму Верховного Суду давати керівні роз’яснення з питань застосування законодавства. Однак гадаю, що це не означає, що у Пленуму немає такої функції. Роз’яснення Пленуму Верховного Суду не можуть доповнювати, змінювати норми закону. Конституція (ст. 6) визначила самостійність гілок влади і таку функцію надала законодавчій владі. Не можуть роз’яснення Пленуму і тлумачити закони — це належить Конституційному Судові. Проте традиційно повноваженнями Пленуму Верховного Суду є розгляд матеріалів узагальнень судової практики і судової статистики і давання керівних роз’яснень судам у питаннях застосування законодавства. Це цілком природно, оскільки подібні роз’яснення повинен давати найвищий судовий орган. Така функція має