У сучасному державознавстві Уряд визнається вищим колегіальним органом виконавчої влади і у кожній країні виступає вагомим чинником побудови національної конституційної моделі поділу державної влади. І саме тому всі ключові “параметри” формування статусу, організації та діяльності уряду потребують закріплення на рівні Основного закону і у такий спосіб, який би унеможливлював неоднозначне тлумачення відповідних конституційних приписів та забезпечував чітке виконання встановлених ними принципів, прав, обов’язків і процедур.

Сьогодні конституційні приписи є вирішальним джерелом правового регулювання організації та діяльності українського уряду - Кабінету Міністрів України, тим більше, що інших законодавчих джерел, на кшталт Закону “Про Кабінет Міністрів України”, допоки немає. Тому дотримання Конституції України виступає на цей час єдиним вищим “мірилом” законності (легітимності) будь-яких правових рішень і дій як з боку самого уряду, так і з боку інших суб’єктів щодо уряду.

Фактичне становище уряду у механізмі здійснення державної влади ґрунтується на ключових рисах конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів.

Вихідне значення має конституційне визначення Кабінету Міністрів "вищим органом у системі органів виконавчої влади" (ч. 1 ст. 113). Тим самим визнається, що Кабінет Міністрів посідає місце вищої ланки стосовно всіх інших органів виконавчої влади, тобто він очолює систему цих органів. Таку роль Кабінет Міністрів виконує завдяки, зокрема, включенню до його компетенції положення про те, що він "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади” (п. 9 ст. 116 Конституції).

Разом з тим, визначаючи Кабінет Міністрів вищим органом в системі органів виконавчої влади, Конституція враховує наявність так званого “дуалізму” виконавчої влади, тобто певного розподілу повноважень цієї гілки влади на рівні її вищих суб’єктів - Президента України і Кабінету Міністрів. Ця властивість, як свідчить світова конституційна практика, є іманентною республіканській формі державного правління змішаного (а конкретно: президентсько-парламентського) типу, яка, власне, й встановлена чинною Конституцією України.

Відповідно до такої моделі Президент має значні компетенційні преференції (насамперед, кадрові (номінаційні) та установчі) у сфері виконавчої влади. Але вони належать йому як “главі держави”, а не як "главі виконавчої влади". Сучасна конституційно-правова теорія виходить з того, що за будь-якої форми державного правління пост Президента не можна цілком ідентифікувати з якоюсь однією – зокрема, виконавчою – гілкою влади. Хоча Президент і є функціонально “носієм” важливих повноважень виконавчої влади, проте структурно він не належить до системи органів виконавчої влади. Юридично маючи статус "глави держави", він не є "органом” виконавчої влади. Гладун З.С. Федчишин М.Г. Основи конституційного права України: Навчально-методичний посіб. для студентів вищих навчальних закладів усіх форм навчання. – Вид. 2-е, доп. – Тернопіль: Астон, 2001. – 463 с. – С. 254

Суттєвою ознакою конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів є його відповідальність перед Президентом України (ч. 2 ст. 113 Конституції). Вона, згідно з усталеною термінологією, має політичний (ідентичним є термін “конституційно-політична відповідальність”) характер, позаяк зводиться до можливостей Президента на власний розсуд достроково припинити повноваження як у цілому Кабінету Міністрів, так і окремих його членів. Відтак використання інституту відповідальності є найрадикальнішим важелем впливу на уряд з боку Президента.

Зокрема, дострокове припинення повноважень конкретного складу Кабінету Міністрів теоретично можливе внаслідок звільнення з посад усіх або більшості членів уряду Президентом за його власною ініціативою. У даному разі ніякі заяви членів уряду про відставку не потрібні, а Президент є цілком вільним у мотивуванні своїх рішень про звільнення з посад конкретних членів уряду. Ця можливість передбачена п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції, згідно з яким Президент не тільки "призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України...", а й "припиняє їхні повноваження на цих посадах".

Зрозуміло, що використання Президентом інституту відповідальності неможливе без належного контролю за діяльністю уряду. Тому важливо наголосити, що хоч у вищезгаданій конституційній статті прямо не фіксуються ознаки "підконтрольності" чи "підзвітності" Кабінету Міністрів Президенту України, фактична наявність цих ознак закономірно випливає як із загального характеру співвідношення Президента й уряду в умовах президентсько-парламентської республіки, так і з конкретних конституційних приписів (статті 106, 107, 116 Конституції). Зокрема, майже прямою вказівкою на наявність стану підконтрольності уряду можна вважати право Президента скасовувати акти Кабінету Міністрів (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції), а також очолювання Президентом Ради національної безпеки й оборони України, яка уповноважена здійснювати координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади, включаючи Кабінет Міністрів, у сфері національної безпеки й оборони (ст. 107 Конституції).

Аналогічному поширювальному тлумаченню підлягає конституційне закріплення ознак залежності Кабінету Міністрів у відносинах з Верховною Радою. Адже поряд з “підконтрольністю” і “підзвітністю” уряду Верховній Раді (ч. 2 ст. 113), ст. 87 Конституції прямо закріплює відповідальність Кабінету Міністрів перед парламентом через прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів, що згідно з ч. 4 ст. 115 Конституції має наслідком його відставку.

Інші випадки дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів через відставку передбачають його власну (добровільну) ініціативу (так звана добровільна відставка). Щоправда, текст ч. 6 ст. 115 Конституції буквально не виключає можливість обов’язкової (вимушеної) відставки Кабінету Міністрів - “за рішенням Президента України”. Втім, зрозумілого пояснення необхідності у подібному окремому рішенні немає, позаяк Президент наділений правом самостійно в будь-який час і на власний розсуд припинити повноваження Прем’єр-міністра та усіх членів уряду. Тим не менше в усіх випадках про відставку заявляється Президентові України. Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України та Кабінету Міністрів України // Право