Преамбулу закону слід висловлювати стисло, без зайвих слів, урочистих описів і популістських закликів. Гасла, декларації в законі недоречні: вони не несуть ніякого правового навантаження і лише захаращують його текст.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах формулювалися преамбули. Наприклад, в кодексах вони відсутні, бо сам зміст зі всією очевидністю свідчить про прагнення законодавця звести воєдино і систематизувати нормативно-правовий матеріал відповідних галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах і в тих законах, мотиви, задачі або цілі яких, випливають із змісту їх приписів. В тих же випадках, коли закон встановлює винятки із загального порядку регулювання відповідних суспільних відносин або по-новому регулює інші відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так звана констатуюча частина, яка описує незадовільність раніше прийнятих правових актів або критично аналізує становище справ у відповідних сферах суспільних відносин, які склались в результаті реалізації цих актів. Такого роду констатуючі частини преамбули є зайвими, оскільки перевантажують текст відомостями, що не мають нормативно-правового значення: вони є вихідним пунктом для введення в життя нових, більш досконалих правових актів і тому доречні в заключних положеннях, пояснювальних записках або доповідях при обговоренні законопроекту.

Не можна допускати, щоб мотиви, задачі або цілі закону викладались не в преамбулі закону, а в його ухвалюючій частині, як і преамбула закону не повинна мати конкретний нормативно - правовий характер.

4. Нормативно-правовий зміст закону.

Основною частиною закону є його нормативно-правовий зміст, правові приписи, дозволи і заборони. На цю частину слід зосередити головну увагу в процесі законотворчості, оскільки саме в ній висловлюються обов’язкові вимоги, що становлять зміст закону. Сильченко Н. Границы деятельности законодателя // Советское государство и право. - 1991. - № 8. – С. 35-37.

Нормативно-правова частина закону звичайно починається після слів такий-то орган "ухвалює"; вслід за цим викладається конкретний зміст відповідних розпоряджень, дозволів, заборон. Нормативно-правовий зміст закону викладається в логічній послідовності з розбиттям на статті, які в свою чергу діляться на пункти з цифрами або буквеними позначеннями або на частини, кожна з яких починається з абзацу. При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Підзаконні акти часто викладаються не по статтях, а по пунктах з цифровим позначенням, що є доцільним. Більш логічним був би виклад підзаконних актів, так само як і законів, тобто з розбиттям на статті.

Постановлююча частина великих за об'ємом законів розбивається також на розділи, глави і параграфи. При цьому не тільки розділи, глави і параграфи, але і статті закону повинні бути забезпечені спеціальними заголовками, що лаконічно виражають їхню суть, що дозволяє ознайомитися з предметом закону і легко знайти в ньому необхідний законний припис.

Кожну статтю (пункт, частина) закону слід формулювати так, щоб вона містила по можливості окреме, але закінчене правове правило зі всіма його складовими елементами. У випадку, якщо в одній статті (пункті, частині) важко відтворити всі ознаки правового правила, деякі з них можуть бути виділені в окремий абзац при неодмінній умові, що в ньому не буде викладено інше правове правило, яке логічно не пов’язане з самою статтею єдністю внутрішнього змісту. Інакше кажучи, даний абзац — лише доповнення до статті, але ні в якому разі не самостійна частина.

Статті (пункти, частини) закону можуть викладатися або в узагальненій формі, що охоплює однорідні факти або однопорядкові суспільні відносини, або шляхом перечислення конкретних предметів, дій або явищ. Останній варіант є менш досконалим в порівнянні з першим (методом узагальнених формул), оскільки статті закону при переліку в результаті стають громіздкими за об'ємом і, що більш важливо, такий перелік далеко не завжди виявляється вичерпним. Тому в тих випадках, коли неможливо обійтися без перечислень, необхідно досягати їх повноти. Якщо ж повний перелік дати неможливо, то слід привести примірний перелік, який допоможе зрозуміти сенс і спрямованість правового регулювання відповідних суспільних відносин. При цьому вимушеному варіанті примірного переліку слід користуватися обережно, не розширювати його зміст, що може потягти за собою помилки в правозастосовчій практиці. В усякому разі, необхідно уникати виразів на зразок "і т. ін.", "інші питання", якими в законодавстві звичайно закінчується примірний перелік. Ці вирази допускають розповсюдження правового правила на ті випадки, які прямо не вказані в переліку. А це досить складна операція, яка вимагає з'ясування загальних ознак всіх випадків, вказаних в переліку, вслід за тим загальні ознаки необхідно підвести під ті випадки, які підпадали під вирази "і т. ін.", "інші питання".

В більшості випадків нормативно-правова частина закону викладається постатейно відповідно до схеми "якщо — то", вслід за якою указуються ті невигідні наслідки (санкції), які настають при невиконанні або порушенні статті. Слід, проте, помітити, що невигідні наслідки (санкції) не завжди містяться в даній статті, вони можуть бути вказані в іншій статті закону або навіть в іншому правовому акті.

В тому випадку, якщо законом (або підзаконним актом) змінюється, доповнюється або відміняється стаття раніше діючого закону (або підзаконного акту), то відповідний припис закону починається із слів: "статтю таку-то викласти в наступній редакції" або "такий-то акт доповнити статтею (пунктом, частиною) такою-то наступного змісту". Якщо, далі, законом встановлюється нормативно-правовий припис, який поширює дію раніше прийнятих актів на інше