приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону;*

адаптація поточних законів до норм європейського і міжнародного права.

2. Місце та роль закону в системі нормативно-правових актів

Формування правової держави значно актуалізує питання про роль закону в цьому процесі. Адже саме закон за умови, що він відображає глибинні демократичні цінності, відповідає закономірностям суспільного розвитку, є одним з найважливіших інструментів забезпечення прав і свобод людини і громадянина, становлення громадянського суспільства. Питання про місце і роль закону в правовій державі не може бути належним чином з'ясоване без поглибленого аналізу його предмета, тобто тих відносин, які мають регулюватися законом. Не можна сказати, що зазначене питання взагалі обійдене увагою у вітчизняній юридичній науці. Його торкалось багато вчених. Та, незважаючи на те, що за багато століть вивчення закону накопичилась величезна сума знань про нього, більше того, склався певний стереотип, чимало його аспектів залишилось достатньо нез'ясованих.

Слід зазначити, що в правовій науці колишнього СРСР у зміст поняття закону поряд з юридичними ознаками вкладались і ідеологічні постулати, які, як правило, не відповідали реаліям життя. Під законом розуміли нормативно-правовий акт, що містить в юридичній формі характеристику закономірностей суспільного розвитку і регулює найважливіші суспільні відносини (основи суспільного ладу і політики, принципи організації соціалістичної держави та інших соціальних інститутів, регулювання основних сфер життя суспільства — економічної, політичної і ін.), який безпосередньо виражає волю народу, прийнятий у встановленому законом порядку вищим органом державної влади чи шляхом референдуму і має найвищу юридичну силу. Тихомиров Ю. Теория закона. — М.: Изд. «Наука», 1982. – С. 26

Практично майже незмінним залишилось також визначення закону. Під ним розумівся і продовжує розумітися нормативно-правовий акт, прийнятий органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України. Конституційне право України / За ред. В.Погорілка. — Київ: Наукова думка, 1999. – С. 49 За логікою таких суджень можна зробити висновок, що підзаконні акти регулюють менш важливі суспільні відносини і мають меншу юридичну силу, ніж закони, вони базуються на юридичний Силі законів і не можуть протистояти їм.

Сама категорія «найбільш важливі суспільні відносини» має оціночний характер, оскільки до цього часу критеріїв «найбільш важливих суспільних відносин» не вироблено. Складність вирішення цієї проблеми полягає в тому, що суспільні відносини дуже динамічні, вони змінюються відповідно до змін економічної, політичної, соціальної ситуації. Отже, піддається зміні і ступінь їх важливості. Відомі випадки, коли законом регулювались менш важливі суспільні відносини, ніж постановами уряду і указами Президента, чи навпаки — закон і постанова уряду регулювали суміжні суспільні відносини, однакові за своєю значимістю. Наприклад, Закони України «Про насіння», «Про карантин рослин», «Про племінне тваринництво», «Про пестициди і агрохімікати» і Указ Президента «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України». Більш того, досвід законотворчості показав, що поняття важливості і суттєвості суспільних відносин має досить умовний характер. Врешті-решт, ступінь важливості визначається самим законодавцем, за яким останнє слово. Необхідно правильно оцінити даний об'єкт і вміло вибрати предмет, форму і методи правового регулювання. Інакше неминучими є помилки, коли замість підзаконного акта починають готувати закон. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Под ред. Проф. М.Н. Марченко. Том 2. Теория права. – М.: Издательство «Зерцало, 1998. – 640 с. – С. 160

Не вносить ясності в це питання і спроба визначити ступінь важливості і суттєвості суспільних відносин, що регулюються законом, через компетенцію органів законодавчої влади. До їх відання належать, звичайно, відносини, що мають більш важливе значення, ніж ті, що регулюються органами виконавчої влади, але природа законодавчої влади така, що вона змушена регулювати найрізноманітніші, іноді малозначимі відносини.

Слід погодитися з М.Марченком у тому, що принципове значення має правильне визначення теми майбутнього правового акта, його можливого обсягу і змісту. Це дозволяє уникнути непотрібного змішання на практиці видів актів і вирішити за допомогою законів питання, що віднесені до відання уряду, чи за допомогою указів, — питання, що віднесені до компетенції парламенту чи уряду. Спроби розмежувати законодавчі повноваження органів законодавчої влади і правотворчі повноваження уряду шляхом встановлення розмежування природи суспільних відносин, які є, з одного боку, предметом регулювання закону, а з іншого, — предметом регулювання виконавчого акта, є безперспективними.

Порушуючи проблему регулювання законом найбільш важливих відносин, необхідно торкнутися питання творчих можливостей законодавця в розвитку суспільних відносин, перетворень правової системи, тобто меж (обмежень) діяльності законодавця. Важливо знати: що законодавче заборонено, що може порушити стабільність правової системи, зруйнувати умови, за яких люди можуть нормально будувати свої відносини. Виходячи з цього, треба визначити, якою повинна бути діяльність, що відповідає реальним потребам учасників суспільних відносин і природі останніх. Іншими словами, йдеться про заборонену «межу», перейти яку законодавець не має права, оскільки це означало б докорінне руйнування правових і моральних начал суспільства.

Звичайно, знання «границь» забороненої межі ще не означає, що законодавець виконуватиме умови заборон (обмежень). Але без їх визначення втрачає зміст існування інститутів конституційного контролю, оскільки він можливий лише в тому випадку, коли встановлені якісні сторони контролюючого процесу, його «координати» в соціальному організмі.

Під межами діяльності законодавця розуміють: по-перше, які суспільні відносини можуть піддаватись впливу зі сторони законодавця; по-друге, які принципові можливості, а, відповідно,