В юридичній техніці поряд з важливістю правильного застосування юридичної термінології і юридичних конструкцій не менше значення має форма нормативно-правового акта.

Прийоми і правила викладу юридичних норм у тексті нормативно-правового акта стосуються:

1) способів викладу;

2) формулювання заголовних назв статей і частин тексту;

3) юридичного стилю;

4) юридичної мови.

Існують два основних способи викладу юридичних норм у тексті закону:

абстрактний — характеризується тим, що ознаки явищ, незважаючи на їх різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними поняттями;

казуїстичний — характеризується урахуванням індивідуальних ознак явищ, їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випадки — казуси.

Абстрактний спосіб (прийом) викладу свідчить про вищий рівень юридичної техніки. Однак казуїстичний спосіб (прийом) дозволяє з більшою визначеністю і чіткістю регулювати суспільні відносини, точно визначати кількість випадків відповідальності тощо. Абстрактний і казуїстичний способи викладу юридичних норм доповнюють один одного у разі їх правильного застосування.

Загальні вимоги до форми нормативних актів (формулювання заголовних назв статей і частин тексту, юридичного стилю, юридичної мови):

1) логічна послідовність і компактність викладу нормативних розпоряджень, що містяться в нормативному акті; відповідність змісту закону його найменуванню;

2) відсутність суперечностей усередині нормативного акта, а також суперечностей з іншими нормативними актами; заповнення прогалин;

3) наявність формальних реквізитів у нормативних актах: найменування акта; органу, що його видав; місця видання; дати видання; підписів офіційних осіб; порядкового номера;

4) наявність встановленої структури нормативного акта: глав, розділів і частин — у великих законах; статей — у всіх законах; пунктів — у підзаконних актах; заголовків у кожній статті — у законах, переважно в кодексах, а також можливість преамбул в „окремих законах; додатків — у підзаконних нормативних актах.

5) стислість викладу і разом з тим ясність, логічність, граматична правильність мови нормативного акта — без художньої красивості і декларативних положень: метафор, епітетів, порівнянь, абревіатур, ненормативних слів і словосполучень та ін [11, c. 151].

Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу.

Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у нормативному акті, суперечностей між його статтями, нечітких формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують якість акта, ускладнюють його усвідомлення і роз'яснення (тлумачення), реалізацію норм права в конкретних відносинах.

РОЗДІЛ ІІІ ЗНАЧЕННЯ ПРАВОТВОРЧОЇ ТЕХНІКИ ДЛЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Будь-який нормативний правовий акт є результатом розумової діяльності, і тому його зміст повинен викладатися з урахуванням вимог традиційної формальної логіки та деонтичної логіки. Серед основних елементів логіки, що є вирішальними при нормопроектуванні, слід назвати закони тотожності і протиріччя, виключення третього, поняття та логічні операції з ними, судження. Нормотворча техніка висуває до проектів нормативних правових актів вимогу логічної правильності, яка включає: а) правильність утворення і використання логічних елементів в нормативному правовому акті (поняття, судження, судження з деонтичною модальністю); б) правильність зв’язків логічних елементів в нормативному правовому акті. Вимога логічної правильності має наскрізне значення при використанні усіх інших правил і засобів нормотворчої техніки.

Щоб нормативні правові приписи були здатні ефективно регулювати суспільні відносини, вони повинні характеризуватися поряд з належною визначеністю адекватним ступенем узагальнення. Юридична типізація, як засіб вираження змісту нормативних правових актів, передбачає використання низки логічних і спеціально-юридичних засобів, що забезпечують адекватний ступінь узагальнення і визначеності форми вираження змісту нормативних правових актів. До таких засобів належать: поняття (як правові, так і неправові) та операції з ними, презумпція (припущення про те, що ймовірний факт має місце в усіх випадках), фікція (визнання неіснуючого в реальності існуючим чи заперечення існуючого), прийоми формулювання нормативних правових приписів (абстрактний і казуїстичний), переліку, цифрового вираження, правовий символ (штучний знак, який застосовується в порядку, встановленому нормативним актом, служить для закріплення і вираження юридичного змісту); зразки документів (спеціалізована форма викладення приписів, що регламентують порядок письмового посвідчення юридично значимих фактів і подій).

Особливого значення у процесі законотворчого процесу належить поняттям. Поняття як засіб нормотворчої техніки виконує функцію формалізації, яка полягає в тому, що за допомогою понять визначаються межі правового впливу на соціальне життя, досягаються ясність і лаконічність права. Враховуючи те, що найбільший ступень узагальнення притаманний конституціям, кодифікованим актам, законам, а найбільш конкретизованим, деталізованим є зміст підзаконних нормативних правових актів, у законодавчих актах необхідно використовувати поняття з найбільшим ступенем узагальнення упритул до правових категорій, у той час як техніка підзаконних актів передбачає застосування понять зі значно меншим ступенем узагальнення, які деталізують та конкретизують поняття, закріплені в законах. Крім того, у законах використовуються такі засоби, як презумпція, фікція, в меншій мірі правові символи, цифрове вираження, а для техніки підзаконних актів є характерним використання правових символів, цифрового вираження, зразків документів. Для підзаконних актів характерне більш казуїстичне формулювання нормативних правових актів, застосування прийому так званої “сітчастої техніки” [6, c. 195-196].

Значення правотворчої техніки полягає також і в тому, що правила й засоби, спрямовані на системний виклад нормативних правових приписів, забезпечують позначення системних зв’язків між приписами та нормативними правовими актами в цілому.

Основними правилами системного викладу є такі: а) відсутність логічних протиріч як у нормативному правовому акті, так і між відповідним актом і нормативними актами вищої та рівної юридичної сили; б) відсутність невиправданого дублювання нормативних правових приписів; в) ув’язка актів, що видаються, з раніше виданими; г) зведення до мінімуму нормативних правових актів з одного й того ж питання; д) відсутність відсилок до неіснуючого акта; е)