Ідеї підпорядкування влади священним законам відстоювали жерці, представники рабовласницької аристократії ( Платон, Аристотель), “батьки” християнської церкви ( Августин), середньовічні схоласти ( Фома Аквінський). Розроблені ними політичні вчення були спрямовані на те, щоб забезпечити привілеї правлячої верхівки та духовенства. Справедливим визнавали лише закон, що існує “від природи”, в силу священних приписів. Саме такий зміст вкладав в це поняття Платон : “Я бачу близьку загибель своєї держави, де закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою. Але там, де закон – володарь над правителями, а вони - його раби, я бачу порятунок держави та всі блага, які лише можуть дарувати державам боги”

( Закони, 715 d). Під законами тут розуміється сукупність морально-релігійних та правових норм, що встановлені наймудрішими людьми держави в якості орієнтиру для інших груп.

Принципово інакше до проблеми співвідношення держави та закону підходили ідеологи торгівельно-промислових прошарків, рабовласницької демо-кратії, середньовічного бюргерства. Не в змозі перемогти релігійні уявлення, вони виступали з ідеями незалежності існуючого законодавства від волі бога та вимагали визнати верховенство народу в державних справах. Управління на основі закону, згідно їх поглядів, передбачало підкорення всіх посадових осіб рішенням, що прийняв народ.

Але з подальшим розвитком відносин приватної власності, в трактуванні взаємозв’язку держави та права відбуваються важливі зміни. Здійснення державної влади починають розцінювати не лише з точки зору загального добробуту, але й з позицій індивіда, правового положення його майна, сім’ї, нащадків. Так розрізняють публічну та приватну сфери суспільного життя, і на основі цього зароджуються уяви про державу як про правове суспільство свободних осіб, що переслідують свої інтереси.

Найперше визначення держави як правового суспільства, що дійшло до нас, належить Ціцерону. Згідно його поглядів, держава ( res publica ) є справою народу як “союзу багатьох людей, що пов’язані між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів громадян”.

Ідеї Ціцерона відіграли визначну роль в розвитку юридичних уявлень про державу, але в умовах рабовласницького та феодального суспільств вони не змогли отримати послідовного обгрунтування. В епоху Античності та Середньовіччя правове положення індивіда було обумовлено його приналежністю до певного соціального колективу, тобто визначалося позаекономічними факторами. Політико-правовим доктринам того часу не було відоме поняття суб’єктивних прав особи.

Ідеї держави як правового суспільства отримують теоретичне обгрунтування лише в Новий час у зв’язку з виникненням капіталістичної форми власності. В класичному світосприйнятті буржуазії трактування соціальних інститутів

( держави та права також ) звільняється від морально-релігійних наростів.

Основні принципи класичного юридичного світогляду сформували ідеологи епохи ранніх антифеодальних революцій

( Г. Гроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс ). На противагу офіційним доктринам абсолютизма вони висунули раціоналістські концепції природного права та договірного походження держави. Але раціоналістичні концепції зберегли середньовічний метафізичний антиісторизм. Реальне суспільство і держава не являли для них інтереса і набували значимості лише при розгляді крізь призму універсальної обов’язковості.

В XVII – XVIII ст. ст. політико-правовий раціоналізм став провідним напрямком в ідеології. Соціальною передумовою політико-правового раціоналізму став розвиток товарно-грошових, ринкових відносин. Саме буржуазія висуває вимогу створення єдиної загальнодержавної правової системи. Ця вимога знайшла відображення в уявленнях про право як про першопричину та найважливіший інструмент соціального порядку.

Праву вже надаються риси головуючої нормативної системи, що відтісняє всі інші регулятори поведінки людини на периферію суспільного життя, в сферу сімейних та міжособистісних відносин.

Відповідно змін зазнало і поняття держави. Оскільки праву надається роль провідної нормативної системи, то держава представляється у вигляді організації влади, що покликана гарантувати власність та права індивідів, а також вирішувати в законному порядку виникаючі між ними суперечності. Держава являється засобом затвердження правопорядку як рівноваги між приватною свободою та загальним добробутом. В трактування співвідношення держави та права в XVI – XVII ст.ст. були внесені ідеї правового закріплення державного устрою, єдиної для всієї країни законності, верховенства загальних