Такий підхід не безспірний. Так, згідно з ч. 2 ст. 45 ЦК України недодержання форми зовнішньоторговель-них угод та порядку їх підписання (ст. 568 ЦК) тягне за собою недійсність угоди, тобто санкція за ч. 2 ст. 45 застосовується за порушення форми і порядку зовнішньоторговельних угод, встановлених ст. 568 ЦК України. Проте у ч. 2 ст. 568 зазна-чено, що форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються радянськими організаціями, і порядок підписання їх, неза-лежно від місця укладення цих угод, визначаються законо-давством Союзу РСР. Наведена норма не може поширюва-тися на відносини сторін таких угод у зв'язку з тим, що:

1) дія даної норми розрахована на регулювання відносин колишнім союзним законодавством в умовах державної мо-нополії на зовнішню торгівлю, а зараз діє принцип свободи суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

2) сторони, які укладають зовнішньоекономічні угоди, вже не є радянськими організаціями, на які має поширюватися законодавство колишнього СРСР про зовнішньоекономічну діяльність; ,

3) визнання угод недійсними на підставі статей 45 і 568 ЦК України було можливим лише у разі порушення форми та порядку підписання їх, встановлених законодавством СРСР, яке сьогодні взагалі не може застосовуватися до даних правовідносин. Нині ці норми не діють, оскільки, відповідно до Постанови Верховної Ради України "Про порядок-тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 р., союзне законодавство застосо-вується, якщо відповідні відносини не врегульовані законо-давством України і не суперечать йому. А втім, як відомо, зовнішньоекономічні відносини вже врегульовано Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та іншими за-конодавчими актами України, перелік яких подано у Поло-женні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрак-тів), затвердженому МЗЄЗторгом України від 5 листопада 1995 р. У цьому переліку закони СРСР не зазначаються. За таких умов має діяти правило ч. 1 ст. 45 ЦК України, згідно з яким недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в тому разі, якщо такий наслідок прямо вказаний у законі. Проте у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та інших спеціальних законодавчих актах України такі правові наслідки відносно випадків укладення угод за підписом однієї особи прямо не передбачено.

Правда, у ч. 5 ст. 6 згаданого закону є норма, згідно з якою зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недій-сним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України чи міжнародним договорам України. Але ця норма не стосується безпосередньо відступів від форми і по-рядку підписання зовнішньоекономічних договорів, а відпо-відно до цивільного законодавства недодержання цих вимог тягне за собою недійсність угод лише у випадках, прямо передбачених законом.

Дещо двозначною уявляється і та частина ст. 6, відповідно до якої зовнішньоекономічний договір від імені юридичної особи мають підписувати дві особи: "особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, І особа, уповноважена довіреністю, виданою за підписом керівника суб'єкта підприємницької діяльності одноособове, якщо установчі документи не передбачають інше". Саме остання фраза може дати підстави для неоднозначних вис-новків, зокрема про те, що установчі документи можуть вста-новлювати й Інший порядок підписання зовнішньоекономіч-них договорів, у тому числі й одноособовий.

У ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяль-ність" сформульовано кілька принципових положень щодо за-стосовуваного до угод права, а саме:*

форма зовнішньоекономічної угоди визначається пра-вом місця її укладення;*

форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, встановлюється законами України;*

права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних догово-рів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторо-нами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження;*

за відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має застосовуватися до договору купівлі-продажу, засто-совується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є про-давцем.

Бурхливий розвиток міжнародного товарообігу зумовив необхідність створення відповідних універсальних правил міжнародної купівлі-продажу. Так, Міжнародна торговельна палата у 1953 р. розробила Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів (правила ІНКОТЕРМС), які застосову-ють нині у редакції 1990 р. З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємництва України та учасниками відносин, що виникають у зв'язку з такими дого-ворами, Указом Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р. було встановлено, що ці Правила застосо-вуватимуться при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України усіх форм власності договорів, утому числі зовнішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, послуги).

Велике практичне значення для ефективного розвитку міжнародного товарообігу та встановлення для нього уніфіко-ваних правил має Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. Конвенція містить 101 статтю, що регу-люють відносини, пов'язані з укладенням договорів міжна-родної купівлі-продажу, їх виконанням та відповідальністю за невиконання чи неналежне виконання договірних зобо-в'язань.

При ратифікації Конвенції 3 січня 1990 р. Україна заявила, що будь-яке положення статей 11 і 29 чи частини II Конвенції, яка допускає щоб договір купівлі-продажу чи його зміна або припинення угодою сторін або оферта, акцепт або будь-яке висловлення наміру здійснювалися не у письмовій формі, не застосовується, якщо хоч би одна із сторін має своє комерційне підприємство в їх відповідних державах.

Знання перелічених та інших міжнародних правил купівлі-продажу дасть можливість підприємцям набути знання та досвіду цивілізованого ведення комерційної діяльності у сучасних динамічних і складних ринкових відносинах.

Розділ 3. Гарантії забезпечення виконання договорів