Про ідейну, чи то пак ідеологічну, цілісність УГС говорити не можна навіть у перший період її існування. Вже у середині 1989 року в середовищі Спілки виникли дві гострі політичні дискусії, наслідком яких став відхід або виключення з організації низки активних її членів. Перша. Григорій Приходько, Василь Січко, Іван Макар (в Україні), Василь Рубан (за кордоном) закинули тодішньому керівництву УГС, до складу Виконкому якої входили Микола Горбаль (виконавчий секретар), Михайло Горинь, Левко Лук”яненко, Євген Пронюк, Степан Хмара та Вячеслав Чорновіл, так зване “угодовство”, або – їхніми ж словами -- “федеративно-конфедеративні позиції”.

Дуже негативно більшістю членів УГС було сприйнято демарш п”ятьох радикалів, які без погодження з Міжнаціональним координаційним комітетом, прибули до Лооді й, порушуючи етичні норми, виступили проти УГС. Відтак Всеукраїнська координаційна рада УГС прийняла ухвалу, в якій рекомендувало місцевим філіям припинити членство в Спілці Василя Січка та Івана Макара, та “для уникнення компрометації Спілки ...не входити в спільні організаційні структури з названими особами”.[9,c.66]

В свою чергу, виключений зі Спілки, Іван Макар заснував Ініціативну групу за відновлення Української Народної Республіки. В статуті організації було обумовлено, що членом групи не можуть бути члени Компартії та ...Української Гельсінкської Спілки, “до їхнього виходу з тих організацій”. Чи треба говорити, що вплив і діяльність цього об”єднання були практично нульові?.. Інший радикал, Григорій Приходько, в інтерв”ю радіостанції “Голос Америки” заявив, що УГС взагалі є “прорежимною, а не антирежимною організацією”. На мою думку, суть цієї проблеми полягала не тільки в тім, що ментальні орієнтації та політичний темперамент опозиціонерів докорінно відрізнялися від настроїв більшості членів ВКР УГС, але й у деструктивній позиції частини провідників української політичної діаспори. Не секрет, що тоді, й навіть пізніше, збори ОУН (бандерівці), відмовлялося в довір”ї УГС, Руху, ТУМ та іншим неформальним організаціям, яких начебто створив партапарат і КГБ. [13,c.120]

От ще одна цеглинка в підтвердження даної тези. У книзі американського історика українського походження Петра Балея “Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р. Причини і наслідки” (Лас Вегас, США, 1997), вміщено статтю члена-засновника Московської та Української Гельсінкських груп генерала Петра Григоренка. Цькований діячами бандерівського “Визвольного фронту”, він був змушений був назвати агітацію середовища ОУН (б) проти українського правозахисного руху “брутальною” та “людожерською”. Ось алгоритм побудови цивілізованої незалежної держави, який понад 20 років тому запропонував генерал Григоренко: “З розвалом імперії треба негайно оголосити заяву про приєднання до Гельсінкського заключного акту, зробивши наголос на недоторканості кордонів і на тому, що територіальні питання можна розв”язувати лише шляхом переговорів. Одночасно творити свої збройні сили, взяти під нагляд кордони і встановлювати дипломатичні взаємовідносини з всіма незалежними державами, в першу чергу з сусідами.[22,c.169] В країні зразу застосовувати демократичні порядки, нещадно караючи тих, хто намагається повернути “совєтський” партократичний лад або встановити інші форми тоталітарної диктатури”. Або й ще -- “Той, хто хоче йти в майбутнє з закликом воювати Росію, робить велику шкоду справі усамостійнення України. Це гасло за певних умов може стати провокаційним, бо штовхне ледве народжену державу на війну, якої виграти не можна”. Порівняйте ці мудрі слова з патетикою програм і гасел українських радикалів, які наче навмисно робили й роблять усе, щоб зіштовхнути українців на поборення “антиукраїнських зовнішніх чинників” (існуючих чи вигаданих – інша справа), а не на вирішення власне внутрішньоукраїнських проблем.

Діаспорні та ідеологічно підгодовані ними “революціонери” – опоненти демократичного шляху України до незалежності – відмовлялися сприймати данність як у сімдесятих, так і в кінці вісімдесятих років – населення України, ще не нація, не було готове сприйняти ідею незалежності, воно спершу потребувало, даруйте за порівняння, “ін”єкції” загальнодемократичних свобод – слова, зібрань, віросповідань тощо.[17,c.213]

5 листопада 1989 року в Києві відбулося засідання ВКР УГС, де головним питанням стояла підготовка установчого з”їзду та перетворення Спілки в політичну партію. І знову зіткнулися дві протилежні позиції – поміркована і радикальна.

Проте, цього разу серед радикалів опинився один із лідерів Спілки Вячеслав Чорновіл. Він, а також Петро Розумний, Василь Барладяну, Степан Гура, наполягали на якомога швидшій реорганізації УГС у політичну партію. Наміри -- участь у виборах народних депутатів Української РСР 4 березня 1990 року. Виконком УГС тоді не підтримав Чорновола, до проблеми партизації Спілки було вирішено повернутися відразу після виборів.

Неформальний розкол у керівництві УГС став реальністю незадовго до цього, коли в січні 1990 року Чорновіл заснував Українську незалежну видавничо-інформаційну службу (УНВІС). Політолог Анатоль Камінський у роботі “На перехідному етапі” подає цей крок “як неприхильний акт супроти УГС”.[6,c. 69]

17-18 березня 1990 року відбулася конференція УГС, на яку Чорновіл вже не приїхав. Однак, у листі, адресованому делегатам, він висловив думку, що Лук”яненко та Михайло Горинь, які за десять днів до того поставили підписи під зверненням у газеті “Літературна Україна” про необхідність перетворення Народного Руху в партію, зробили політичну помилку. Чорновіл ще раз наголосив: “ліквідація Руху як масової бази опозиції і перетворення цого в партію нанесла б непоправної шкоди в справі національного визволення”, партією повинна стати сама УГС. І тут відбулося диво – конференція проголосувала за “партизацію”, але задовольнила заяву Чорновола про вихід зі