Припустимо, що було б, якби тоді перемогла лінія Чорновола? Чи збільшилася кількість демократів у парламенті, якби напередодні виборів УГС стала, приміром, Українською демократичною партією (така назва, до речі, попервах була робочою)? Шансів бути зареєстрованою, отже, зареєструвати і висунутих кандидатів, нова партія не мала. Відтак проблематичним стало б існування єдиного списку кандидатів від Демократичного блоку, що зрештою об”єднав 43 неформальні організації та групи. Не секрет, що в багатьох округах демократичні кандидати перемогли якраз за рахунок своєї “аконкурентності”. Часто люди вибирали з довжелезного списку єдиного некомуніста, особливо якщо його підтримував міфічний (у даному регіоні), але такий притягальний своєю назвою “Демблок”.

Отже, УГС-івці пішли на вибори як кандидати від Демблоку. Були випадки висунення трудовими колективами – так було, здебільшого, на Галичині та Києві. Хрестоматійними стали збори Київського державного університету, які всупереч позиції партійних органів, висунули в депутати екс-політзека, голову столичної філії УГС Олеся Шевченка[4,c. 150].

Першим досвідом участі УГС у “великій політиці” стали вибори народних депутатів УРСР 4 березня 1990 року. До Верховної Ради було обрано 11 членів УГС: Левка Лук”яненка, Вячеслава Чорновола, Михайла та Богдана Горинів, Левка Горохівського, Олеся Шевченка, Степана Хмару, Богдана Ребрика, Володимира Колинця, Ярослава Кендзьора, Ігоря Деркача, виключеного з організації Івана Макара, та колишніх політв”язнів, які не входили до Спілки, Ірину Калинець і Генріха Алтуняна.

29-30 квітня 1990 року відбувся установчий з”їзд УГС, на якому було прийнято рішення про розпуск Спілки й заснування на її основі Української Республіканської партії. Очолив її голова УГС Левко Лук”яненко. За УРП на певний час закріпилося означення “партія дисидентів”. Більша частина, можливо, понад шістдесят відсотків угаесівців влилися в УРП[26,c. 176].

Кістяком, що цементував УГС, робив її цілеспрямованою і безстрашною, були ті антирадянщики, які пройшли і витримали каґебістські й табірні тортури, а тепер здійснювали свої плани вперто, але поступово, не відриваючись більше як на крок уперед від дозрівання громадської думки, підтягуючи її все далі й далі та подаючи громаді приклад долання страху.

Вже впродовж року своєї діяльності УГС підготувала ґрунт для виникнення таких нових демократичних громадських організацій, як Товариство української мови імені Тараса Шевченка, «Зелений світ», «Меморіал», Товариство політв’язнів, Народний Рух України за перебудову. Саме під ідейним і кадровим впливом УГС Народний Рух через рік після свого установчого з’їзду радикалізував свою програму, знявши зі власної назви слова «за перебудову» й зазначивши своєю метою відновлення державної незалежності, і це відіграло свою історичну роль під час проведення знаменитого Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року[25,c.96].

Від липня 1988-го проминуть лише два роки – і вперше обрана на демократичних виборах Верховна Рада Української РСР, до складу якої прийдуть із мажоритарних виборчих округів 11 найактивніших лідерів УГС, ухвалить епохальний документ – «Декларацію про державний суверенітет України», у якій будуть відображені основні програмові принципи УГС – провісниці Української Незалежності.

Влада всіма силами намагалася паралізувати діяльність Спілки. Залякування, затримання, адмінарешти, напади на активістів, шалена пропагандистська кампанія у пресі. Проте всі ці заходи давали швидше протилежний результат, авторитет УГС невпинно зростав. На виборах 1990 року до Верховної Ради УРСР було обрано 11 членів УГС, сотні стали депутатами місцевих рад[19,c. 81].

Історія Української Гельсінської спілки не зводиться до біографій її членів, хоча ті люди й внесли особливий характер в діяльність спілки. Нашою метою стало утвердження української соборної держави, — згадує голова Української Гельсінської спілки Левко Лук’яненко. — Роботу ми ділили на два етапи. Перший — це боротьба за демократизацію суспільства та протидія антинаціоналістичній комуністичній партії; поширення в Україні самостійницької ідеї та пробудження громадян до суспільної активності. Другий — боротьба за вихід України з-під влади Москви. Необхідність першого етапу обумовлювалася тим, що українські громадяни за 70 років комуністичної диктатури були так наповнені ненавистю до петлюрівщини, бандерівщини та ідеї самостійності в усіх її проявах, що боялися навіть слухати про незалежність. Питання стояло так: як нам швидше розширити права і свободи людей в умовах, в яких ми опинилися в 1980-х. Ідеологія Гельсінської спілки була такою, яка розвиває національний дух. Позаяк термін «націоналізм» й досі викликає у людей негатив, ми воліли прийняти пом’якшений термін — національно-демократична. А найвищими цінностями, які ми проголошували, були сім’я, нація та держава[21,c.132].

Виконавчий комітет збирався на квартирі в Миколи Горбаля і планував роботу. Це була участь в мітингах, демонстраціях. Ми проводили кампанії проти глушіння закордонних радіопередач, згодом сприяли створенню Народного Руху України, ініціювали створення Товариства політрепресованих, Товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса й інших, — каже Левко Лук’яненко. — Ми організовували й прес-центри, в тому числі у Москві. Видавали листок прес-служби УГС — це була така форма інформування про діяльність спілки. Також вели діяльність і за кордоном, де створили свої спеціальні представництва — в США, Франції, Великій Британії й Німеччині. Таким чином нам вдавалося інформувати зарубіжні країни про стан дотримання прав і свобод громадян в СРСР. До того ж, коли закордонні журналісти приїжджали в Київ, часто за інформацією зверталися до УГС.

На думку членів Спілки, їхня сила була в тому, що з самого початку вони