Левко Лук’яненко: Наша сила була в тому, що ми знали, чого хочемо — соборної та незалежної держави[2,c.77].

Отже,УГС як окрема організація існувала всього два роки. Але її вплив на суспільну активізацію громадян, зростання і радикалізацію всього національно-демократичного руху кінця 80-их важко переоцінити. Саме з неї постала більшість нинішніх громадських організацій і партій національно-демократичного спрямування.

Розділ 2.Декларація принципів УГС

У липні 1988 р. було обнародувано Декларацію принципів УГС, автори якої – В.Чорновіл та брати Горині. Вона передбачала: трансформацію СРСР в конфедерацію незалежних держав; конституційне визнання державного статусу української мови; ліквідацію монополії на владу й передачу владних важелів з рук КПРС демократично обраним Радам; відновлення права УРСР на повноцінну дипломатичну діяльність; запровадження республіканського госпрозрахунку, розвиток ринкових відносин; припинення діяльності АЕС в УРСР; перегляд Кримінального Кодексу УРСР й усунення з нього статті 62 (антирадянська діяльність), реабілітацію УАПЦ й УГКЦ. УГС першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави, хоча й зазначала, що на шляху до повної незалежності має бути проміжний перехідний етап – максимально децентралізована федерація рівноправних республік. Партійні структури сприймали УГС різко негативно: „У містах Києві, Львові... окремі особи, особливо з числа раніше судимих за антигромадську діяльність, зондують грунт для створення напівлегальних об’єднань націоналістичної спрямованості...” , „важливо не применшувати їхню небезпеку”. „Львівська правда” стосовно „Декларації принципів” зазначала: „Кидається в очі, що „принципи” здебільшого містять лише декларацію поставлених цілей, без аналізу конкретних способів їх досягнення”[31,c.66] .

Декларамція примнципів УГС — програмний документ Української Гельсінської Спілки, який був ухвалений мітингом 7 липня 1988 року у Львові.

Розуміючи, що на середину 1988 р. в Україні, порівняно з іншими республіками Балтії чи Кавказу, зберігався „застійний заповідник” у політичному житті та низький рівень національної самосвідомості більшості українців, В.Чорновіл запропонував, а інші два укладачі – Михайло і Богдан Горині – погодилися, щоб у „Декларації принципів УГС” із тактичних міркувань ще не подавати ідею, яка для всіх них була беззаперечною, – про боротьбу за відновлення державності України, а включати лише положення, яке б відповідало тогочасній ситуації. Автори Декларації майбутнє республіки уявляли „у формі конфедерації незалежних держав, перехідним етапом до чого може бути федерація суверенних демократичних республік з наповненням „Союз РСР” реальним змістом за допомогою максимальної політичної, економічної і культурної децентралізації” . В той же час у Декларації зазначалося, що „УГС – вважає, що відновлення української державності, яка сьогодні існує тільки на папері, було б сталою гарантією забезпечення економічних, соціальних, культурних, громадських та політичних прав як українського народу, так і національних меншостей, що живуть на території України” [1,c.78].

В Декларації також передбачалися: конституційне визнання державного статусу української мови; ліквідація монополії на владу, передача владних важелів з рук КПРС демократично обраним радам; відновлення права України на повноцінну дипломатичну діяльність; запровадження республіканського госпрозрахунку, розвиток ринкових відносин; припинення будівництва АЕС на території республіки; перегляд «Кримінального кодексу УРСР», усунення з нього 62-ої статті („антирадянська пропаганда і агітація”); скорочення армії, утворення республіканських збройних формувань, проходження військової служби громадянами республіки на території України; відновлення у правах Української автокефальної православної і Української греко-католицької церков. Потрібно відмітити, що, за твердженням історика О.Гараня, «для України на той час це були вельми радикальні пропозиції».

Укладена В.Чорноволом, М. і Б.Горинями „Декларація принципів УГС” за цілим рядом положень була близькою до програмних принципів народних фронтів Прибалтики,що характерно, за умов високого рівня національної свідомості своїх народів, мали більшу організованість і чисельність, порівняно з національними організаціями інших республік.Та програмний документ УГС був обнародуваний на місяць раніше ніж прибалтійські фронти представили свої програми [8,с.42]. Щоправда,у квітні 1988р. з’явилася декларація майбутнього народного фронту Естонії, який, оформився у жовтні 1988 р.

У програмах народних фронтів Прибалтики, як і в УГС, не згадувалось про самостійність республік, а лише вказувалося на прагнення до побудови конфедерації. Зокрема, в „Загальній програмі Народного фронту Естонії” було записано: серед найбільш важливих вимог – „демонтаж створеної в період сталінізму і застою централізованої адміністративно-бюрократичної системи і перетворення СРСР із федеративної держави на Союз суверенних держав, оснований на принципах конфедерації” [9 ,с. 4].

Подібне положення знаходимо і в підсумковій заяві львівської наради представників національно-демократичних рухів народів СРСР від червня 1988 р., яку підписали діячі Грузії, Латвії, Литви, України, Естонії та Вірменії. В ній було заявлено, що національно-демократичні рухи цих народів виступають за повну політичну й економічну децентралізацію Союзу РСР, який бачать у майбутньому як конфедерацію окремих суверенних держав [10,с.7]. Лише на січневій 1990 р. нараді представників національно-демократичних рухів Вірменії, Білорусії, Грузії, Литви, Латвії, Естонії і України (представники не були уповноваженими від УГС) було ухвалено наступне: „Нікому не нав’язуючи своїх уявлень про державний устрій і суверенітет, ми вважаємо неприйнятним для народів, яких представляємо, не тільки сумісне існування в рамках імперії, але також федеративний чи конфедеративний устрій” [11, с.565].

Не сприймали ідею конфедерації і деякі члени Спілки. Їхня мотивація була кардинально іншою,