ніж радянського керівництва. Вони виступали за негайне введення до Декларації положення про чого ми хочемо”. Ця позиція викликала найбільше дебатів серед членів УГС. В результаті відмови більшості учасників львівської установчої конференції УГС внести в Декларацію це питання з виконавчого комітету Спілки вийшов З.Красівський. Загроза розколу постала під час київської лютневої наради Всеукраїнської координаційної ради УГС, коли вперше в її роботі взяв участь заочно обраний головою УГС Л.Лук’яненко, який ще із заслання розіслав впливовим у русі людям свою працю „Що далі?”, де відстоював позицію самостійності України. Позиція Л.Лук’яненка стала каталізатором загострення обговорення проблеми і викликала запитання у багатьох членів Спілки щодо того, якої лінії дотримуватись: позиції виконкому УГС чи голови УГС? Зокрема, про виникнення такої ситуації писав С.Сапеляк – керівник Харківської філії Спілки, для якого ідея незалежності була „нормальною і закономірною”. Але він вважав, що пряма постановка завдання боротьби реорганізованої УГС за повну самостійність України могла б привести до розколу в його філії. Відтак поставало питання, як достатньо обґрунтовано поінформувати членів філії, переважно „східняків”, враховуючи, що на недавніх зборах було проголосовано за „Декларацію принципів”, надіслану В.Чорноволом, у якій ішлося про конфедерацію [18, с.90].
Отож київська нарада була скликана значною мірою з метою вироблення єдиного підходу до цього питання. На нараді Л.Лук’яненко прагнув відстояти свою позицію. Його підтримали З.Красівський, І.Кандиба, В.Скочко, В.Барладяну, хоча останній у статті, опублікованій в „Українському віснику” в середині 1988 р., писав: „Тільки конфедерація поверне народам свободу і гідність. Іншого шляху просто не існує” [19,с.75]. За збереження існуючого положення в Декларації виступив В.Чорновіл – ініціатор створення і розбудови структури УРС в різних областях України, який очолював її весь час до приїзду із заслання Л.Лук’яненка і особисто запропонував обрати його головою Спілки. В.Чорновола підтримали Михайло і Богдан Горині, Віталій і Олесь Шевченки. В результаті Л.Лук’яненко погодився залишити дану позицію офіційної програми, доки не настане слушний час для її заміни. Змінити свою думку (натомість персонально залишити за собою право поширювати брошуру „Що далі?”), як він згодом писав, його змусила небезпека розколу УГС, а також тогочасна політична ситуація в Україні. За такого стану суспільства, який був на початку 1989 р., Л.Лук’яненко вважав правильним офіційну мету формулювати у вигляді федеративного устрою [20,с.369]. Цю думку підтверджує тодішній голова Київської філії УГС О.Шевченко: „Влада сприймала створення УГС як зухвалий виклик радянській державі. Власне, так воно було. Ми, справді, були антирадянщиками, але здійснювали свої плани поступово, не відриваючись більш як на кілька кроків уперед від розвитку громадської думки, підтягуючи її все далі й далі вперед та подаючи приклад долання страху” [21,с. 510].
Проте діячі УГС, які відстоювали думку про негайне включення в Декларацію ідеї незалежності України, не погодилися з її відтермінуванням. Дехто з них почав виступати проти УГС. Зокрема, дуже негативно більшістю членів УГС був сприйнятий демарш п’ятьох радикалів, які, без погодження з Міжнаціональним координаційним комітетом, прибули на нараду національно-демократичних рухів у Лооді й, порушуючи етичні норми, виступили проти УГС. Відтак Всеукраїнська координаційна рада УГС прийняла ухвалу, в якій рекомендувала місцевим філіям припинити членство у Спілці В.Січка й І.Макара, та „для уникнення компрометації Спілки… не входити в спільні організаційні структури з названими особами” [22,c.116]. В українській опозиційній пресі почали з’являтися звинувачення керівництва УГС у т. зв. „угодовстві”, зокрема під авторством Г.Приходька.
Невдовзі до „Декларації принципів УГС”, за пропозицією В.Чорновола, ввійшла така норма: „Стоячи на позиціях української державності, УГС як правозахисна федеративна організація відстоює право окремих осіб чи громадських груп конституційним шляхом домагатися своїх ідеалів державності у формі як федерації чи конфедерації з іншими народами СРСР або Європи, так і повної державної незалежності” [30,c.64].
Радикалізації гасел УГС і народних фронтів республік Прибалтики сприяли політичні зміни, що відбувалися в Східній Європі, де комуністичні режими втрачали контроль над ситуацією в країнах т. зв. Варшавського договору. Зокрема, у Польщі на літніх виборах 1989 р. опозиційна організація „Солідарність” здобула переважну більшість мандатів у сеймі й сенаті, а у вересні 1989 р. був сформований коаліційний уряд на чолі з Т.Мазовецьким, якого висунула „Солідарність”. Крім того, під час свого візиту до Польщі у липні 1989 р. Президент США Дж.Буш непрямо заявив про підтримку політичних змін в Україні, сказавши: „Без вільної України не може бути вільної Польщі” [28, с.27].
Таким чином, ідею незалежності України, яка була зрозумілою і прийнятною для діячів УГС, офіційно оприлюднили як позицію УГС в слушний для цього час. В цьому плані діячам УГС не довелось переживати еволюцію поглядів. Її переживало українське суспільство – і досить швидко. В результаті ця ідея з’явилась у програмі УГС саме на виклик суспільства, а невдовзі стала невід’ємною програмною засадою масштабної всеукраїнської організації – Народного руху України.
Програмний документ закінчувався словами: "Декларація принципів УГС, як і доданий Статут УГС вироблені існуючою з 1976 року Українською Гельсінською Групою, яка на цьому складає свої повноваження і входить повним складом до Української Гельсінської Спілки" . Це дуже важливий момент: УГГ із своїми 19 членами не перетворилась у Спілку, як написано в багатьох публікаціях, а ввійшла в Спілку як складова частина, оскільки після згаданої зустрічі почалася активна праця залучення людей до УГС.[8,c.25]
Перелік сформованих в "Декларації принципів" програмних засад свідчить, що УГС, маючи всі ознаки партійної структури,