У березні 1990 року на перших відносно демократичних виборах 11 членів УГС стали депутатами Верховної Ради УРСР. Саме вони ініціювали створення опозиційної «Народної Ради» в парламенті. Сотні УГСівців були обрані до місцевих рад. А невдовзі на Установчому з’їзді УГС була перетворена у першу в сучасній Україні справжню політичну партію – Українську Республіканську партію. Така еволюція Спілки є цілком закономірною. Адже з перших днів існування вона ставила собі виразно політичні цілі і, хоча й позиціонувала себе як громадське об’єднання, фактично вже була перед партією[15,c.18].

Створення УГС було дуже важливим моментом у новітній історії України. Адже, на відміну від своєї попередниці – Гельсінкської групи, яка була, за висловом Олеся Шевченка, «чисельно невеликою групою готових до самопожертви правозахисників», Спілка стала першою в сучасній Україні масовою політичною опозиційною організацією. Її утворення означало перехід від правозахисного руху до відвертої політичної боротьби. Під впливом УГС розростався і радикалізувався весь національно-демократичний рух кінця 80-х років. Саме з неї постала і більшість нинішніх громадських організацій і партій національно-демократичного спрямування в Україні.

На жаль, на українському політичному небокраї сьогодні не видно дієвої політичної сили, яку можна було б назвати гідною наступницею УГС. Партії національно-демократичного спрямування, які вели перед у перші роки незалежності, як з об’єктивних, так і, значною мірою, з суб’єктивних причин, свої позиції втратили. І, можливо, саме слабкість цієї частини політичного спектру є причиною прикрого висновку певних кіл про те, що «національна ідея не спрацювала». То, може, потрібна нова УГС?[7,c.61]

Найбільш відомою і радикальною на той час була УГС, яка, проте, офіційно не ставила за мету незалежність України, але склад керівництва УГС був неоднорідним. Максималістську течію представляли З. Красівський, І. Кандиба, В. Барладяну, Г. Приходько…

«Вони були націоналістами і вимагали внесення до програмних засад Української гельсінської спілки («Декларації УГС») пункту про незалежну Україну. Власне на цих позиціях стояв і голова УГС Левко Лук’яненко. Дисидентська течія була проти цього. Одним із свідчень цього була Заява Пресової служби УГС від 8 травня 1989 року, в якій самостійницькі ідеї голови УГС Левка Лук’яненка, що він проповідував у брошурі «Що далі?» проголошувались його приватними думками».

Нагадаю, що в програмовому творі голови УГС Левка Лук’яненка „Що далі?”, який він написав у січні 1989 року, перебуваючи на засланні в Томській області, наголошувалось: „Перебудова і розвиток національно-визвольних рухів в інших союзних республіках висувають перед Україною необхідність з формувати поряд з культурно-просвітянськими та українізаторськими течіями і такої течії, що поставила б собі за мету вихід України зі складу Союзу ССР і створення незалежної республіки.”[9,c.34] Лідер УГС підкреслював, що „Народ живе, доки в ньому живе усвідомлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації, не затуманюймо двозначними словами наше справжнє самостійницьке єство. Будьмо ж правдиві і сміливі” [22,с.48].

Як своєрідні противаги до УГС створюються радикальні малочисельні групи, серед яких слід виокремити УХДФ (січень 1989) і УНДЛ (червень 1989), середовище часопису «Український час» і УНП на чолі з Григорієм Приходьком, СУМ і СНУМ (літо-осінь 1989), з іншого боку – Народний Рух України за перебудову. І коли перші рішуче проголосили своєю метою державну незалежність України та визнання боротьби ОУН-УПА, то Рух задекларував принципи ленінської політики і відмежовувався від боротьби ОУН-УПА. Як приклад останнього наведу висловлювання чільних діячів Руху: «Вот о нас писали, что мы защищаем и оправдываем бандеровцев… Но мы никогда не говорили, что защищаем и оправдываем ОУН. Если мне кто-нибудь это скажет, то я того человека вызову на дуэль». (Вячеслав Чорновил, «Правда Украины». 9 лютого 1989р.)

Показово, що навіть побіжний огляд «Декларації принципів УГС» свідчить: більшість її положень через два роки лягло в основу «Декларації про державний суверенітет України», ухваленої Верховною Радою 16 липня 1990 року. Але до цієї миті ще залишалося два роки боротьби, арештів, дискредитації членів УГС у пресі. Для прикладу: вже 24 липня 1988 року, в день оголошення київською філією УГС демонстрації з вимогою звільнити українських політв’язнів Левка Лук’яненка, Юрія Бадзя, Миколу Горбаля та інших, оперативні групи МВС виловили та вивезли за межі міста 16 активістів УГС[20,c.57].

Однак Компартія та її каральні органи не змогли зупинити громадських активістів, тож у лютому 1989 року створюється Товариство української мови імені Т. Шевченка, в березні — товариство «Меморіал» імені В. Стуса, в червні — Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих і, нарешті, у вересні 1989 року — Народний рух України за перебудову. І скрізь у перших рядах були члени УГС. Тож не дивно, що у 1990 році народними депутатами Верховної Ради стали 12 членів УГС: Б. Горинь, М. Горинь, Л. Горохівський, І. Деркач, І. Калинець,Я. Кендзьор, Л. Лук’яненко,І. Макар, Б. Ребрик, В. Чорновіл, С. Хмара та О. Шевченко. У Верховній Раді члени УГС створили депутатську групу «За незалежність», до якої ввійшли 27 парламентаріїв. І справді пророчими стали слова В’ячеслава Чорновола, сказані ним 29 квітня 1990 року під час з’їзду УГС, який перетворив організацію на першу незалежну від КПУ політичну партію — Українську республіканську партію: «УГС увійде в нашу історію як славна і героїчна сторінка». Можемо стверджувати, що вже увійшла[23,c89].

Тож недарма у привітанні Президента Віктора Ющенка з нагоди 20-ї річниці УГС зазначається, що