Такої само думки і голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності Володимир Яворівський. Повідомляючи за дорученням глави парламенту Арсенія Яценюка про нагородження активних учасників УГС почесними грамотами Верховної Ради та пам’ятними подарунками, він зазначив, що «це була невелика група одинаків-відчайдухів, яка вплинула на українську інтелігенцію, а вже інтелігенція вийшла на український народ і сталося те що сталося»[29,c.120].

29-30 квітня 1990 року відбувся установчий з”їзд УГС, на якому було прийнято рішення про розпуск Спілки й заснування на її основі Української Республіканської партії. Очолив її голова УГС Левко Лук”яненко. За УРП на певний час закріпилося означення “партія дисидентів”. Більша частина, можливо, понад шістдесят відсотків угаесівців влилися в УРП.

Було розроблено програмову Декларацію принципів УГС і у липні 1988 року оголошено, що УГГ складає свої повноваження і всім складом входить до Спілки. Головою УГС було обрано Левка Лук'яненка, Виконком очолив В'ячеслав Чорновіл[32,c. 62].

Дуже швидко УГС розгорнула широку діяльність по всій Україні. Проводилися мітинги, демонстрації, активно працювала прес-служба. Центральним пресовим органом був редагований Чорноволом "Український вісник", виходили оперативні спецвипуски "УВ-експрес", "Листки прес-служби УГС". 1989 року почала виходити газета УГС "Голос Відродження", її редактором був Сергій Набока.

Втім, слід зазначити, що всі названі праці висвітлюють здебільшого процес розвитку УГС/УРП. Метою цієї статті є висвітлення її внеску в боротьбу за незалежність України наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.

12 січня 1989 р. УГС було видано заяву до річниці Акту Злуки. В її преамбулі відзначалося історичне значення цієї події для української нації. Підкреслювалася й всіляко гіперболізувалася „виключна роль” галичан у натхненні жителів сходу України на національно-визвольну боротьбу, зазначалося, що „проголошений 70 років тому Акт Злуки мусить стати загальнонаціональним святом, а закладені в ньому федеративні основи – основами нашої демократії і суверенності” [24,с.6–7].

12 березня 1989 р. УГС організувала мітинг у Львові, де керівництво УРСР було піддано жорсткій критиці за гальмування демократизаційних процесів [24,с.819]. Компартійне керівництво стало розцінювати УГС як одне з „найбільш крайніх угруповань”, що використовує участь у виборчій кампанії „як зручний привід для пропаганди антирадянських, націоналістичних ідей і поглядів. Це стосується у першу чергу УГС” [18, с.47]. Відзначалося, що „важливо своєчасно бачити ці прояви і, не драматизуючи становище, разом з тим не применшувати їхню небезпеку” [17, с.60].

На думку Л.Лук’яненка, Центр поспішає з укладанням нового Союзного договору через те, що „зі скасуванням статті 6 Конституції та деякими актами справжнього розширення демократії збільшується політизація населення, і швидкість змін зростає. Позаяк повернення до диктатури і безправності з неминучістю призвело б до економічної катастрофи і тому неприйнятне, а продовження демократизації сприяє зростанню національної свідомості і веде до розширення національно-визвольних рухів, що мають своїм логічним завершенням вихід з-під влади Москви і створення самостійних держав, то проімперські сили, розуміючи неминучість такого кінця, поспішають перехопити керівництво поневолених народів на півдорозі до їхнього прозріння і зв’язати їх сьогодні такими договорами, які завтра будуть неможливі. Рік тому КПУ дивилася на жовто-блакитний прапор як на небезпечний прояв націоналізму і спрямовувала підлеглі сили на поборювання його. Півроку тому КПУ не припускала, що люди з УГС можуть стати депутатами ВР УРСР і їм доведеться сидіти поруч з ними. Квартал тому існування в СРСР багатопартійної системи виглядалося як вельми проблематична річ. Тепер усе стало реальністю. Вельми скоро такою ж реальністю стане творення незалежних держав на руїнах великої російської імперії. А поки що наш консервативний блок опирається цій ідеї, як опирався досі всякій великій ідеї. Тим часом ідея самостійності України для українського народу була завжди зрозуміла і жадана, і тільки жахливий червоний терор змусив би його змовкнути – та й то не зовсім. Отже, відповідно до історичного розвитку людства попереду, Україні повинна бути надана повна державна незалежність” [2,с.101]. Формула декларації „має проголошувати не стільки незалежність (якої ще немає), як намір, програму руху до незалежності”. Цим самим опосередковано підтверджувалося, що керівництво УГС/УРП, як дещо раніше НРУ, не мало не те що програми конкретних дій в економіці, а й навіть уявлення про необхідні кроки у цій галузі.

В одному з часописів УРП знаходимо конкретизацію ставлення до останніх: „...кожен з вісімнадцяти мільйонів комуністів СРСР – хоче він того чи ні – несе особисту відповідальність за злочини всієї партії” і далі: „Комуністична партія не має національності, це партія безбатченків, які за жирний шматок і з рідної матері спідницю знімуть... замість того, щоб посипати свою голову попелом, вони продовжують белькотіти про якесь оновлення” [19,с.56]. Це є яскравим свідченням того, що діяльність УГС/УРП не лише не сприяла, а, навпаки, протидіяла процесу формування і консолідації української політичної нації, висуваючи на перший план національно забарвлені фактори. Прямі ж випади на адресу російського населення України та „зрусифікованих, зденаціоналізованих” українців наскрізь пронизують праці лідера УРП.

Отже,” …Українська Гельсінська Спілка в історію України й нашої боротьби як славна сторінка.Попри всі недоліки, попри її тупцювання на місці в певний період,вона увійде в українську історію героїчної сторінкою.»Уважаю,що ці слова- найкраще завершення розмови про Вячеслава Чорновола- ініціатора створення УГС і майбутнього лідера НРУ.

Висновки

Отже,серед провідних сил,що діяли в той період на політичні