На сьогодні в Україні земель комунальної власності майже не існує, оскільки не відбулося розмежування земель державної власності на землі державної та комунальної власності [50].

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю – право власності Українського народу – не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

В Конституції України в ч.1 ст. 13 вказано, що земля та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією [1].

Проте, науковці схильні притримуватися думки, що право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до права власності держави та територіальних громад – публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч. 1 ст. 13 Конституції України не вживає формулювання «об’єкт виключної власності», натомість, у ст. 14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб [51, Ст. 15].

Ще однією формою права власності, що розглядається є право колективної власності. Питання про те, чи існує в сучасних умовах право колективної власності на землю, є дискусійним. Деякі авторитетні представники правової доктрини, такі як П.Ф. Кулинич вважають, що інститут права колективної власності втратив свою легітимність у зв’язку з прийняттям нового Земельного кодексу або навіть раніше – з прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України, де колективна власність також не згадана [52, Ст. 27].

На противагу думці висловленій П.Ф. Кулиничем, І. О. Костяшкін зазначає, що поширення відповідних правових конструкцій на право колективної власності передбачатиме перехід від власності, суб’єктом якої виступає колективне підприємство, що спільної власності фізичних осіб, що потребує визначення юридичної підстави, порядку такого переходу, виготовлення нового державного акту, що без законодавчих змін неможливо [53, Ст. 25].

Слід також відзначити, що конструкція колективної власності на землю є вкрай суперечливою. Крім того, світовий досвід свідчить, що колективне землеволодіння та засновані на ньому колективні форми ведення сільського господарства в багатьох країнах, що здійснюють земельну реформу, не виправдали себе. Це і зумовило відхід від концепції права колективної власності у Конституції України та більшості чинних актів земельного законодавства на чолі із ЗК України.

3.2 Користування землями сільськогосподарського призначення. Обмежені речові права на земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

За українським законодавством земля може перебувати у власності або в

користуванні. Користування може бути як постійним(для визначеного кола суб’єктів), так і тимчасовим на умовах оренди. Відповідно до ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть передаватись у власність та надаватись у користування для:

1) ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва (громадянам України);

2) ведення товарного сільськогосподарського виробництва (сільськогосподарським підприємствам);

3) для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства (сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам);

4) ведення підсобного сільського господарства (несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об’єднанням громадян);

5) для розміщення власної інфраструктури(оптовим ринкам сільськогосподарської продукції) [4].

Закон не наводить визначення права користування. У спеціальній літературі право користування земельними ділянками визначається як:

1) юридично забезпечена можливість спеціально уповноважених державних органів і органів самоврядування на отримання диференційної ренти за платне використання землі, юридично гарантована можливість суб’єктів права власності самостійно господарювати на землі та використовувати її для задоволення різноманітних потреб [54, Ст. 63];

2) гарантована Конституцією України свобода особи, яка полягає в можливості і здатності власника земельної ділянки вільно використовувати її, освоювати і здійснювати господарську експлуатацію природних властивостей землі для задоволення власних і суспільних потреб та інтересів, з урахуванням встановлених законом, договором чи адміністративним актом обмежень; [55, Ст. 45-46].

Обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може використовуватися лише за цільовим призначенням. Так, земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть використовуватись як для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, так і для задоволення особистих потреб громадян у сільськогосподарській продукції. В свою чергу, земельні ділянки, що надаються громадянам для задоволення особистих потреб у сільськогосподарській продукції, можуть використовуватися, наприклад, для садівництва, ведення особистого селянського господарства, для городництва, сінокосіння і випасання худоби [4].

Також до особливостей користування земельною ділянкою належить спеціальний порядок справляння плати за землю, що відповідає економічному поняттю «диференційована рента», яка може виступати у формі земельного податку або орендної плати [56].

В законодавстві встановлюються обмеження особистих речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Ці обмеження можна поділити в залежності від суб’єктів які реалізують ці права. Таким чином ці обмеження можна визначити як обмеження для резидентів та нерезидентів.

ЗК України в ст. 92 встановлює право постійного користування земельною ділянкою. Відповідно до цієї норми право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх