Такж слід відмітити ще один вид права користування, такий як право земельного сервітуту. У ст. 98 розкривається зміст нового для земельного законодавства України виду права на землю — права земельного сервітуту. Як відомо, кожна земельна ділянка має свої переваги і свої недоліки. Останні пов'язані, як правило, з віддаленістю ділянки від доріг та інших комунікацій, джерел водопостачання тощо. Недоліки місцезнаходження земельних ділянок можна компенсувати шляхом надання їх власникам або користувачам певних прав щодо сусідніх земельних ділянок. Отже, зміст права земельного сервітуту полягає в тому, що власник (користувач) однієї земельної ділянки має право на обмежене користування суміжною (сусідньою) земельної ділянкою з метою усунення недоліків власної ділянки [60, Ст. 237].

Залежно від мети використання обслуговуючої ділянки власником (користувачем) панівної ділянки земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. До постійних належать земельні сервітути, при яких одна ділянка постійно обслуговує іншу, підвищуючи її здатність задовольняти певні потреби власника (користувача) ділянки. Так, до постійних земельних сервітутів належить прокладення власником (користувачем) панівної ділянки певного лінійного об'єкта через суміжну (обслуговуючу) земельну ділянку. Прикладом строкового земельного сервітуту може бути встановлення власником (користувачем) панівної ділянки будівельних риштувань складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівлі та споруд на сусідній (обслуговуючій) ділянці. По завершенню будівництва чи ремонту дія цього земельного сервітуту припиняється. Водночас, слід зазначити, що дія постійного земельного сервітуту також може бути припинена.

Установлення земельного сервітуту є обтяженням обслуговуючої земельної ділянки. Об’єктивно встановлення земельного сервітуту призводить до зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем). Установлення земельного сервітуту не повинно призводити до позбавлення власника обслуговуючої ділянки жодного з його правомочностей — володіння, користування чи розпорядження землею. У межах земельного сервітуту власник (користувач) панівної земельної ділянки отримує право лише на обмежене користування обслуговуючою ділянкою.

У ст. 99 ЗК України наведений перелік видів права земельного сервітуту, який не є вичерпним. Власники або користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення й інших земельних сервітутів [61].

Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, який має потребу у використанні суміжної земельної ділянки для усунення недоліків його ділянки, пов'язаних з її місцерозташуванням чи природним станом. Власник (користувач) земельної ділянки, зацікавлений у встановленні земельного сервітуту, повинен вернутися до власника (користувача) суміжної ділянки з пропозицією дати дозвіл на обмежене постійне або строкове користування цієї ділянкою у межах конкретного земельного сервітуту.

Право земельного сервітуту — це право, об'єктом якого є конкретна обслуговуюча земельна ділянка, а суб’єктом - власник (користувач) конкретної панівної ділянки. Тому право земельного сервітуту не є особистим. Воно тісно пов'язане двома суміжними (сусідніми) земельними ділянками, і лише в межах такого зв’язку може належати певній особі. Тому при переході права власності або права користування панівною земельною ділянкою до нового власника чи користувача до останнього переходить і право на обмежене користування обслуговуючою земельною ділянкою.

У ст. 102 ЗК міститься виключний перелік підстав припинення дії земельного сервітуту. Однак настання таких підстав,як правило, не тягне за собою автоматичного припинення дії сервітуту, а є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту; лише після цього дія земельного сервітуту припиняється [60, Ст. 344].

3.3 Набуття і реалізація прав на землі сільськогосподарського призначення

Набуття прав на землі сільськогосподарського призначення відбувається шляхом здійснення певної процедури. Тут також існують певні обмеження встановлені законодавство.

Відповідно до Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення можуть набуватись у приватну власність лише громадянами України та юридичними особами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи та іноземні держави такого права не мають. Із цього правила є виняток, передбачений ст. 81 Земельного кодексу. Згідно з цією статтею, іноземні громадяни та особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її успадкування. Однак, набувши земельну ділянку у власність таким шляхом, такі особи зобов’язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно із законодавством України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності [62, Ст. 10-11].

Що стосується юридичних осіб України, які мають право на набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то Земельний кодекс (ст. 82) відносить до них лише ті з них, які засновані громадянами України та юридичними особами України. Створені і зареєстровані в Україні юридичні особи, до складу засновників яких входить хоча б одна іноземна юридична особа, іноземний громадянин чи особа без громадянства, не мають права набувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення у власність. Однак вони можуть користуватися у Україні земельними ділянками сільськогосподарського призначення на праві оренди відповідно до вимог Закону України «Про оренду землі» [12].

Усі суб’єкти прав на землі сільськогосподарського призначення повинні володіти загальною, а деякі спеціальною правоздатністю та дієздатністю. Так, усі юридичні особи, виключаючи відповідно органи державної влади та місцевого самоврядування, повинні бути підприємствами, установами, організаціями сільськогосподарського профілю, – це фіксується у їх статуті. Це не означає, що вони не вправі займатися іншими видами підприємництва, зокрема переробкою сільськогосподарської продукції, виробництвом промислової продукції із власної чи давальницької сировини тощо. Важливо, щоб ці види несільськогосподарської діяльності не займали в загальному об’ємі реалізації виробленої продукції більше 50 %, виключаючи