Також професор Н.І. Титова не погоджується з законодавчим визначенням даної категорії земель, критично оцінюючи такі поняття у визначенні як «надані» та «призначені». Свою позицію вона обґрунтовує тим, що дані терміни за своєю адміністративно-правовою суттю самі по собі не випливають із природних властивостей земель сільськогосподарського призначення, не є об’єктивною характеристикою цих земель, а тому вони не відображають їхньої головної природної сутності – бути основним засобом виробництва продукції сільського господарства.

Виходячи з цього, професор Н.І. Титова вважала, що найбільш правильним слід вважати термін «сільськогосподарські землі», який широко використовується в більшості країн світу, а не «землі сільськогосподарського призначення». Поняття «сільськогосподарські землі» повинно базуватися на їхніх об’єктивних природних властивостях[32, Ст.11].

Однією з головних характеристик земель сільськогосподарського призначення є ґрунтова. Земля, як поверхневий шар, функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займає грунт — природне утворення, що складається з частинно пов'язаних обріїв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родючість. У ньому значенні «земля» і «грунт» — поняття ідентичні. Відмінність полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язаний Із конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним.

Однак не всі автори згодні з такою позицією. Ідентичне застосування в юридичному аспекті термінів «земля» і «грунт» неправильне, оскільки вони мають істотні відмінності. Уявлення про ґрунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістали свого відображення в Конституції України. В юридичній науці грунт визначається як самостійний об’єкт екологічних правовідносин, якісною властивістю якого с родючість, та який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції [33, Ст.21].

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Традиційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля функціонує: як територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі сільськогосподарського призначення згідно з юридичне усталеними способами їх використання поділяються на два головних види.

По-перше, це — сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва в рослинництві.

По-друге, не — несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки територіальним базисом, і потрібні для організації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності. У цьому разі йдеться про площі нерослинницького призначення, які є землями несільськогосподарського використання[34, Ст. 37].

Згідно з ч. 2 ст. 22 ЗКУ до земель сільськогосподарського призначення належать:

1) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

2) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Отже, ЗК України не містить дефініції сільськогосподарських угідь, а визначає їх як вид земель сільськогосподарського призначення шляхом перерахування земель, що належать до сільськогосподарських угідь – рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги. При цьому, як вбачається з аналізу пункту «а» ч. 2 ст. 22 ЗКУ, наведений перелік земель, що є сільськогосподарськими угіддями є вичерпним.

Відповідно до ДСТУ 26640-85 (СТ СЕВ 4472-84), затвердженого постановою Державного комітету СРСР по стандартах від 28.10.1985 року № 3453, сільськогосподарські угіддя визначені як земельні угіддя, які систематично використовуються для отримання сільськогосподарської продукції [33 ст.22].

Згідно з вимогами нормативних актів припускається використання тільки поверхні цих земель для вирощування сільськогосподарських культур, овочів, розведення садів, розвитку тваринництва та інших галузей сільськогосподарського виробництва, під пасовища, сіножаті та в інших цілях, а також для будівництва різного роду житлових, адміністративних та господарських споруд, пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва або переробкою сільськогосподарської продукції.

До земель сільськогосподарського призначення належать землі, які використовуються:

1) громадянами для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

2) сільськогосподарськими підприємствами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

3) сільськогосподарськими науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами — для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;

4) не сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та установами, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян — для ведення підсобного сільського господарства [4].

Також слід сказати про особливості даної категорії земель які не завжди закріплені в земельному законодавстві, проте повинні бути враховані. Тому до таких особливостей деякі вчені, зокрема Н.І. Титова відносять:

1) землі сільськогосподарського призначення є невід’ємною складовою процесу виробництва продуктів харчування;

2) землі існують об’єктивно, вони не створюються працею людини;

3) землі сільськогосподарського призначення, а точніше ґрунти мають унікальну природну властивість родючості;

4) землі сільськогосподарського призначення є основою економічного розвитку держави, матеріального добробуту народу;

5) землі як елемент природного середовища, знаходиться в тісному органічному взаємозв’язку з іншими об’єктами природи: водами, лісами, надрами, атмосферним повітрям тощо;

6) у зв’язку тим, що землі є специфічним природним чинником, а не майновим об’єктом, існує спеціальна плата за їхнє використання, яка регулюється спеціальним законом і має дві специфічні форми: земельний податок і орендна плата;

7)