По-третє, господарське використання земель сільськогосподарського призначення має не тільки не погіршувати стан земель внаслідок виробничої діяльності, але й сприяти відновленню та поліпшенню родючості ґрунтів, їх корисних властивостей. У цьому зв'язку власники земельних ділянок і землекористувачі повинні виконувати заходи щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплень, заболочування, вторинного засмічення, висушування, забруднення відходами виробництва, хімічними й радіоактивними речовинами та від інших несприятливих мічними й радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів.

По-четверте, при вилученні (викупі) земель сільськогосподарського призначення для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, при тимчасовому зайнятті сільськогосподарських утіль для інших видів використання, при обмеженні використання або погіршенні якості сільськогосподарських утіль тощо власникам землі й землекористувачам відшкодовуються збитки і втрати сільськогосподарського виробництва.

Висновки. Землі сільськогосподарського призначення є одним з найбільш важливих природних ресурсів України, осоновою економічного та соціального розвитку. Це зумовлено тим, що історично та практично наша країна була аграрною, а землі сільськогосподарського призначення були на першому місці у «ієрархії» земель. Тому і на сучасному етапі законодавець визначив, щ оземлі сільськогосподарського призначення є пріоритетними серед інших категорій земель.

Для правильного розуміння значення земель сільськогосподарського призначення необхідно точно визначити поняття земель сільськогосподарського призначення. Зараз в науковій літературі точаться спори про правильність використання поняття «землі сільськогосподарського призначення». Це є досить важливим оскльки точність і змістове наповнення цього терміну є необхідною умовою ефективного законодавчого регулювання земельних правовідносин пов’язаних із землями сільськогосподарського призначення

Також слід сказати і про те, що землі сільськогосподарського призначення недарма мають пріоритетний характер. Адже дана категорія земель володії тільки їй притаманними характеристиками, що виокремлює її зпоміж інших категорій. Такими особливостямиє те, що землі сільськогосподарського призначення є невідємною складовою процесу виробництва продуктів харчування, землі існують об’єктивно, вони не створюються працею людини, землі сільськогосподарського призначення мають унікальну властивість родючості. Все це робить їх унікальним природним явищем котре знайшло своє правове регулювання в сучасному земельному законодавстві.

РОЗДІЛ III. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЯМИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ.

3.1. Право власності на землі сільськогосподарського призначення.

Право власності на землю традиційно розглядається у суб’єктивному та об’єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).

У суб’єктивному розумінні право власності на землю – повноваження (правомочності) суб’єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об’єкта права.

У об’єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини що до здійснення суб’єктивного права власності на землю.

Ч. 1 ст. 78 ЗК України визначає право власності на землю як
«право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками» (див. також ст. 317 ЦК України).

В. І. Андрейцев визначає право власності на природні ресурси як «сукупність повноважень різних суб’єктів (держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами» (у т. ч. земельними) [43, Ст. 55.].

Такий підхід, коли визначення права власності зводиться до перерахування класичної «тріади», викликає у науковців певні заперечення: можна навести чимало прикладів, коли правомочності володіння, користування та розпорядження будуть знаходитися не у власника, а в іншої особи, і навпаки, прикладів, коли у певний момент часу власник не має всіх трьох правомочностей. У цивільно-правовій доктрині цілком слушно вказується, що сума правомочностей не може пояснити право власності [44, Ст. 13-14] .

Ч. 1 ст. 316 ЦК України визначає право власності загалом як «право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через його зміст, проте воно не відбиває всіх істотних ознак права власності і, фактично, охоплює всі речові права.

На думку В. В. Носіка, у «суб’єктивному розумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану Конституцією України можливість окремої особи чи іншого суб’єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості ґрунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність» [45, Ст. 83].

Суб’єктами права приватної власності на землю є громадяни України та юридичні особи (ст. 80 ЗК України). З урахуванням змісту ст. 81 та інших норм ЗК України, це положення слід розуміти розширено, оскільки суб’єктами права приватної власності на землю визнаються також іноземні громадяни та особи без громадянства.

Законодавство визначає, які земельні ділянки можуть належати кожному із перерахованих суб’єктів.

Щодо громадян України обмеження по об’єктному складу земель, що можуть перебувати у їх власності, практично відсутні [4].

Іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до ч. 2 ст. 81 ЗК України, можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

З ч. 4 ст. 81, ст. 145 ЗК України випливає,