режим майна державних і комунальних сільськогосподарських підприємств визначається як встановленими правовими нормами структури даного майна, порядком його придбання, а також зверненням кредиторів. Головну і визначальну роль частину державних сільськогосподарських підприємств становлять його виробничі фонди, майно, що призначено для безпосереднього використання у виробничому процесі. Виробничі фонди поділяються на основні та оборотні.
До основних фондів сільськогосподарських підприємств виробничого і невиробничого призначення належать будинки, споруди, устаткування та інше майно тривалого призначення.
Оборотними засобами виступають сировина, паливо, матеріали, а також малоцінні матеріали, які швидко знищуються.
Одним з великих часток майна державних підприємств особливо сільськогосподарських виступають спеціальні фонди. До спеціальних фондів зараховують сукупність грошових коштів, які прямо не беруть участь у процесі виробництва, а служать іншим спеціальним цілям передбаченим законодавством.
До спеціальних фондів належать:
- статутний фонд, що являє собою сукупність учасників підприємства, які спрямовують певні грошові кошти або майно для забезпечення діяльності підприємства;
- резервний фонд – це фонд, що створюється з прибутку підприємства для покриття передбачених витрат і збитків пов’язаних з господарською діяльністю;
- фонд охорони праці.
Майно державних та комунальних сільськогосподарських підприємств формується з таких джерел:
- грошові та матеріальні внески засновників;
- доходи від реалізації продукції;
- доходів від реалізації цінних паперів;
- капітальних вкладів і дотацій з бюджету;
- надходження від продажу майнових об’єктів, які належать їм;
- придбання майна інших суб’єктів;
- кредити банків та інших кредиторів;
- безплатних та благодійних внесків громадян та організацій.
Особливість правового режиму державного майна у сфері сільськогосподарського виробництва полягає в тому, що держава через свої уповноважені органи здійснює права власників щодо об’єктів права власності Українського народу.
До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності та майно передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.
7.1. Загальна характеристика правового положення громадян як суб’єктів аграрних правовідносин.
У суспільні відносини, врегульовані нормами аграрного права, можуть вступати як окремі працівники (фізичні особи), так і колективні утворення (юридичні особи) всіх форм власності і господарювання за умови, що вони мають такі ознаки, передбачені законом, як суб’єктивні права і юридичні обов’язки.
Ці суб’єкти за законом наділені правоздатністю і дієздатністю, а також спеціальними властивостями, юридично закріпленими базовим положенням, що дає їм можливість брати участь у конкретних правовідносинах, серед яких одними з найважливіших є відносини у сфері праці.
Правовий статус – це правове положення фізичної або юридичної особи, яке визначається обсягом прав, обов’язків і законних інтересів, гарантованих державою і охоронюваних законом за суб’єктами суспільних відносин, в тому числі і аграрних.
Отже, правовий статус сільськогосподарського працівника – це правове положення фізичної особи або юридичної правосуб’єктної особи, зайнятої в сільськогосподарському виробництві, яка має системно впорядковану сукупність реальних прав, обов’язків та інтересів, закріпленому у чинному законодавстві, гарантованих державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.
Основні права, свободи і інтереси громадян України знайшли своє відображення в Конституції України.
Права, свободи і обов’язки, закріплені в Конституції України Ст. 3 КУ., становлять основу правового положення всіх громадян України і є єдиними для всіх трудівників держави, в тому числі і для сільськогосподарських працівників.
В основному законі України знайшло закріплення гарантоване право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою у відповідності з законом. Таким чином, сільськогосподарські виробники вперше в українському конституційному будівництві набули право приватної власності на землю Ст. 14 КУ..
З метою розвитку ринкових відносин було закріплено право людини на приватну власність, фіксується право на не заборонену законом підприємницьку діяльність. Встановлюється неприпустимість примусового відчуження об’єктів права приватної власності за винятком випадків їх відчуження за рішенням суду.
Кожен громадянин має право на працю, вільний вибір професії та роду трудової діяльності, заробляти працею собі на життя Ст. 43 КУ..
Звичайно, в нинішніх умовах не всі ці права можуть бути реалізовані однаковою мірою громадянами України, в тому числі і сільськогосподарськими працівниками. Відсутність необхідної кількості бюджетних коштів і падіння виробництва звужує можливість по належному забезпеченню прав людини у сфері працевлаштування, організації відпочинку, соціального захисту, будівництва житла, наукових досліджень, охорони здоров’я.
Конституційні права і свободи громадян здійснюються в нерозривній єдності з їх обов’язками. Права і обов’язки знаходять подальше відображення, розвиток і конкретизацію в трудовому, господарському, цивільному, земельному, адміністративному та іншому галузевому законодавстві.
Так, трудовим законодавством усім сільськогосподарським працівникам гарантується: право на вільний вибір виду діяльності, певна тривалість робочого часу та часу відпочинку; належні умови та охорона праці; на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках.
Також Кодексом законів про працю України передбачені і обов’язки: виконання встановлених норм виробітку, дотримання правил санітарії та безпеки праці, правил внутрішнього трудового розпорядку.
Земельним кодексом та цивільним законодавством конкретизуються правові гарантії приватної власності на землю та майно громадян.
Подальшу деталізацію і розвиток права, обов’язки та законні інтереси, які становлять правовий статус сільськогосподарських працівників, знаходять у локальних правових актах. Так, сільськогосподарські товаровиробники розробляють і приймають свої статути, правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про нормування та оплату праці, укладають колективні договори.
Це дозволяє врахувати і нормативно закріпити особливості і