Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти дово-дяться певними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції - у галузі доказів і доведення — це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

1) неспростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумні-ву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недіє-здатності неповнолітньої особи);

2) спростовні — це закріплене в законі припущення про на-явність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презу-мпція невинності особи) (див. про презумпції у главі «Правовід-носини. Юридичні факти»).

Преюдиція — це виключення заперечуваності юридичної ві-рогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх пере-вірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними — такими, що при новому роз-гляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

II. Встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною квалі-фікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація — це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через спів-віднесення даного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфі-кація фактичних обставин) включає:

1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження нор-ми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.

2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися остан-ньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися дослі-джувані обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов'язаних з цією справою. При визначенні чинності закону в часі необхідно додержу-ватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'як-шують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Консти-туції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або супереч-ностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно дозволяти колізію норм у такий спосіб:

а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє нор-ма, що має більшу силу;

б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє нор-ма, прийнята пізніше.

4. З'ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім — акт, у якому наво-диться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов'язковим для того, хто застосовує норму.

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Пра-во-застосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлума-чення не можна застосовувати правову норму.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті — правильній кваліфікації фактів, а відтак — зміцненню законності та правопорядку.

III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в інди-відуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події фак-ту правопорушення;

2) нового юридичного обов'язку, тобто після ухвалення рішен-ня (а саме: накласти покарання, встановити обов'язок, здійсни-ти певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок ком-петентних органів щодо виконання рішення.