ПРОБЛЕМА СМЕРТНОЇ КАРИ В УКРАЇНІ
Скасовувати чи залишати смертну кару в Україні? Ця дилема вже тривалий час хви-лює не лише найвищих уря-довців нашої молодої держа-ви, а й її простих громадян. Одні стверджують, що за най-тяжчі злочини, в числі яких і навмисне вбивство, необхід-но позбавляти винного жит-тя. Інші категорично запере-чують їм, апелюючи до гума-ністичних цінностей і євро-пейських традицій. Чи існу-вали подібні проблеми в на-ших далеких пращурів? Яким чином вони убезпечували себе від злочинців, а найго-ловніше, від найтяжчого сус-пільного злочину — насиль-ницького зазіхання одного «Божого створіння» на жит-тя іншого?
Довгий час у Запорозькій Січі існував наджорстокий спосіб покарання винного, що був відомий ще з далеко-го середньовіччя. Він поля-гав у тому, що вбивцю хова-ли живцем разом з його жер-твою. Цей «варварський» зви-чай перейшов на центральні землі України у вигляді сим-волічного приковування зло-чинця на певний час до тіла вбитого чи його труни. Як за-свідчують сучасники, це був дуже дієвий метод покарання вбивць. Можна сказати навіть, що він відзначався деякою гуманністю, адже вин-ного в смерті людини не поз-бавляли життя. Та й, безпе-речно, знаючи про цю жор-стоку кару, лише одиниці з потенційних убивць зважува-лися втілити свої наміри в життя.
Убивця залишався прику-тим до труни інколи протя-гом кількох діб. Часто-густо таким чином він супроводжу-вав свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У зачи-неному приміщенні храму злочинець був змушений про-вести цілу ніч наодинці з жер-твою, спокутуючи свою страшну провину. Досить ча-сто, щоб убивця не втік або не завдав якоїсь шкоди цер-ковному майну, його міцно зв'язували і клали під ноша-ми, на яких стояла труна.
Страшно навіть подумати про душевні муки людини, яка перебувала в такому стані. Мало хто з убивць здатний був витримати таке покарання й не втратити розуму. Не обо-в'язково бути великим знав-цем людської природи, щоб уявити собі ті моторошні пси-хологічні стани, що їх пере-живав злочинець. Адже йому доводилося вислуховувати не тільки плач і погрози родичів загубленої ним людини, а й прокльони усіх співчуваючих їм жителів села чи містечка.
Відомий знавець побуту українського народного жит-тя ХУІ-ХУШ ст. Орест Левицький, дослідивши старо-винні актові книги міста Пол-тави, описав історію, яка тра-пилася тут у травні 1700 р.
В однієї полтавської вдо-ви був син Тимко, який зма-лечку втратив батька й виріс без сильної чоловічої руки та-ким собі ледарем і п'яницею. І хоча він мав непогану про-фесію «гаптаря»-шевця, більшу частину свого ще мо-лодого життя проводив не деі-нде, як у шинку.
Мати Тимка, яку сусіди кликали Кузьмихою, довго переживала за свого гульвісусина і вирішила його одружи-ти, напевно, сподіваючись, що молода дружина зуміє ви-правити вдачу волоцюги. Про-те не так сталося, як гадало-ся. Тимко продовжував уча-щати до шинку. До того він ще й злигався з місцевою шинкаркою Гапкою, яка, хоч була «підстаркувата», але «ба-вилася чарівництвом» і таким чином змогла привернути до себе постійного відвідувача закладу.
Так би воно й тяглося, якби не подія, що відбулася 9 травня, у день Святого Миколая. Зранку Тимко пішов на ярмарок, де й познайомив-ся з якоюсь черницею з Буд-дійського монастиря. Разом вони зайшли до шинку, де Тимко відрекомендував Гапці свою нову знайому як далеку родичку. Та з кожною випи-тою чаркою горілки шинкар-ка все більше починала рев-нувати свого коханця до при-булої. Не на жарт розізлив-шись після чергового «нецен-зурного» випаду Гапки на свою адресу, Тимко взяв ро-гача й вигнав її на кухню. Позбувшись на деякий час набридливої коханки, він спо-кійно пішов спати до бокової кімнати разом із черницею.
Зрозуміло, що шинкарка не могла цього стерпіти, а тому підкралася до дверей і зачинила їх зі зворотного боку. У неї виникла думка покликати людей, щоб ті за-свідчили «перелюб» Тимка з черницею і, згідно з народним звичаєм, «обрізали їм поли» й відвели до ратуші. Проте краще б вона цього не роби-ла. Коли Гапка відійшла на хвилину від дверей, до шинку зайшла її сусідка Ганна Іваниха й, зачувши за дверима бічної кімнати якесь хропін-ня, відчинила їх. Це розбуди-ло Тимка, який міцно спав після великої кількості випи-того. Тут, на свою біду, до коридора вбігла Гапка й спро-бувала знову зачинити двері. Та розлючений Тимко все ж зумів їх вибити й так сильно відлупцював свою колишню коханку, що та померла на місці бійки. Тут прибігли люди, які відразу ж зв'язали вбивцю й відвели його до «полкового уряду».
Протверезівши, на допиті Тимко визнав свою провину пояснивши, що він «був п 'яний і, не стерпівши, вдарив її всього два рази, а Гапка впа-ла на землю і зараз дух випустила». Це підтвердила й присутня при вбивстві Ганна Іваниха. Хоча факт скоєння зло-чину було доведено, однак суду необхідно було дочека-тися полковника, якого на той час не було у місті. А тому на час його відсутності Тимка вирішили «при тілі не-біжчиці Гапки прикувати, пока буде небіжчиця похова-на, а після поховання звичай-ним до секвестру (під арешт. — Авт.) його, Тимка, дати». Не знаємо, як Тимкові вда-лося перенести довгі години перебування біля тіла ко-лишньої коханки, але до нас дійшло рішення суду з цієї справи. Зважаючи на слізні прохання матері й дружини, його не скарали «на горло», а присудили виплатити гро-шовий штраф. Однак з огля-ду на те, що родичі Тимка, як і він сам, були бідні, суд вирішив відрядити його
