При продажу частки з порушенням переважного права купівлі інший учасник спільної часткової власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов’язків покупця (ст.360 ч.5 проекту ЦКУ). Вказаний 3-місячний строк є строком позовної давності і обчислюється з дня, коли позивач дізнався чи повинен був дізнатися про укладення угоди. Судова практика в цивільних і кримінальних справах. — К., 1989. - С.21. Відступлення переважного права купівлі частки не допускається.

Переведення на співвласника прав і обов'язків покупця, як ви-пливає із змісту закону, здійснюється без попереднього визнан-ня угоди про відчуження частки у спільному майні сторонній особі недійсною. Під порушенням права привілеєвої купівлі слід розу-міти також випадки продажу частки сторонній особі на пільгових умовах, наприклад, за нижчою ціною, ніж це було запропоновано співвласникам. Інакше продавець мав би можливість легко обій-ти закон, пропонуючи їм явно неприйнятні умови.

Вирішуючи питання про можливе переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати про-дану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвлас-ника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний раху-нок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмо-ви у позові про переведення на нього прав і обов'язків покупця. П.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. (з наступними змінами) «Про практику застосування суда-ми законодавства, що регулює право власності громадян на жилий будинок». П.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.95 р. «Про судову практику у справах про захист права при-ватної власності».

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися також іншого спільно-го майна, відносно якого можливе реальне виділення частки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право ви-магати виділення своєї частки із спільного майна (ч.І ст.115 Цивільного кодексу України). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така осо-ба отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учас-ників права спільної часткової власності. Однак вони можуть і не дійти до такої згоди, особливо щодо виділення частки у на-турі з неділимого майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошо-ву компенсацію (ч. 2 ст.115 Цивільного кодексу України).

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виді-лення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможли-вим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному ро-зумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції повинні перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У випадку порушення питання про виділення усіма співвлас-никами фактично відбувається ліквідація права спільної частко-вої власності (поділ). При неможливості виділити кожному з них частку у натурі і відсутності з цього приводу згоди між ними суд вправі присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

2.2. Право спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 р. (його повна назва — Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР), зберігши свою життєздатність і у нині діючому законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР, прийнятими 27 червня 1968 р., і прий-нятим в їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо влас-ності подружжя не зазнала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без визначення часток у праві власності. Суб’єктами спільної сумісної власності можуть бути лише фізичні особи. Спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено цим Кодексом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Проект цивільного кодексу України (ст. 354 ч.3,4,5) від 8.06.2000.

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні також Кодексом про шлюб та сім'ю України, в якому встановлено принцип спільності придбаного у період шлюбу майна (ст.22). «Майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних орга-нах