Тут поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб’єктами відносин, на які розрахований акт. До осіб належать:

громадяни держави;

іноземні громадяни;

особи без громадянства (апатриди);

особи з подвійним громадянством (біпатриди);

усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, що не користуються правом екстериторіальності.

Види нормативно-правових актів за колом осіб:

Загальні – поширюються на все населення (всіх осіб, що перебувають на території держави). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах, зобов’язані поважати Конституцію і закони України, можуть користуватись тими самими правами та свободами, що й громадяни України (ст.26 Конституції України, Закон України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року).

Спеціальні – розраховані на певне коло осіб. Одні нормативні акти поширюються на всіх індивідуальних та колективних суб’єктів, інші – лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, вчителів тощо).
Іноземці порівняні з громадянами держави у певних правах та обов’язках за деякими винятками – на них не поширюється дія деяких нормативно-правових актів України: іноземці не можуть обирати і бути обраними до державних органів і органів місцевого самоврядування, брати участь у референдумах, бути членами політичних партій України, нести військовий обов’язок тощо.

Виняткові – роблять винятки із загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних та консульських представництв, службовці міжнародних організацій (на підставі статутів цих організацій або спеціальних угод), деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом – дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканістю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов’язаних з їх службовою діяльністю [19, с.331-334].

Межі та сфери дії кожного нормативно-правового акта повинні бути чітко визначені. Невизначеність хоча б однієї із сфер може спричинити деформацію дії нормативно-правового акта.

ВИСНОВКИ

Отже, основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт. Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками, порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу [17, с.3].

Характерними для України є посилення регламентації суспільних відносин: спостерігається кількості законів та підзаконних актів, а також розширення меж і поглиблення деталізації нормативно-правового регулювання, що ускладнює правозастосування та знижує ефективність правової системи. Трохи непокоїть мала частка (близько 4%) законів серед інших нормативно-правових актів, бо дана невелика частка невластива правовій державі. Крім того, законодавство просто „не встигає” за розвитком суспільних відносин, а інколи навіть суперечить раніше прийнятим актам, і цінність багатьох з них нівелюється внутрішньою суперечністю та нестабільністю. Це явно не є перевагою нашої системи законодавства. Проблемою сучасних законів є їх часті розбіжності з Конституцією; декларативність, нерегулюючий характер деяких законів, схожих за змістом на політичний документ, вимагають ставлення до законотворчості як до спеціальної науки, відповідних концепцій і рекомендацій, методик розробки проектів законів на стадіях законотворчості.

Закон буде правовим лише тоді, коли буде відповідати загальновизнаним цінностям, відображатиме інтереси громадян, на основі цінностей має бути сформульована загальна норма. У цьому полягає надзвичайна важливість законотворчої функції законодавця. Але на практиці це не виконується. Часто законодавець помиляється, але ж не так, як помиляється законодавець український!!! Відсутність у нашого законодавця теоретичного осмислення інституту планування законодавчої роботи призводить не лише до погіршення якості законів та подальших незручностей для юристів та й юридично неосвіченого населення, а й до складнощів у процесі реалізації законів та інших нормативно-правових актів. Корені всього цього – насамперед у пізнавальній діяльності суб’єкта законотворчого процесу. Необхідно розробити методику аналізу чинників, що впливають на законотворення, сприяючи їх точному визначенню, досягненню кореляції між ними, регулярно аналізувати правову ситуацію, яка змінюється у країні й регіонах, що надасть можливість простежити динаміку ставлення громадян до чинних законів. Законодавство має спиратися на міцну наукову базу, і тоді можна буде стверджувати про реальне здійснення гасла: закон повинен бути прийнятий не тоді, коли його можна прийняти, а тоді, коли його не можна не прийняти.

Потребує теоретичного осмислення інститут делегування законодавчих повноважень виконавчій владі, що не має призводити до внесення змін у чинні закони. Лише дотримання кожною гілкою влади своєї компетенції допоможе забезпечити ставлення до закону як до головного джерела права, зміцнити його верховенство у системі нормативно-правових актів. Законотворча діяльність підпорядкована лише одній меті – творити правовий закон.

Важливим завданням є розробка таких механізмів, які б упередили „вторгнення” Верховної Ради і Президента у сферу компетенції одне одного. Крім того, законотворчість є одним із шляхів подолання колізій, і її змістом є прийняття рішень органом правотворчості у разі вияву колізуючих норм. Двома важливими властивостями закону є регулювання законом найстійкіших та найважливіших суспільних відносин (тобто прийняття законів з найдрібніших питань підривало б їх авторитетність) і незворотна дія закону