Згідно з Конституцією і законами України розрізняють такі види підзаконних нормативних правових актів.[11]

Нормативні правові акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов'язковими для виконання на всій території України (ст. 106 Конституції України).

Постановами Кабінету Міністрів оформлюються найбільш важливі рішення, а рішення з оперативних, поточних питань видаються у формі розпоряджень. Кабінет Міністрів приймає нормативні акти спільно з іншими центральними органами. Правові акти Кабінету Міністрів готуються за спеціальною процедурою, передбаченою Положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України. До основного тексту акта завжди додається пояснювальна записка, в якій наводяться необхідні обґрунтування і прогнози очікуваних соціально-економічних, юридичних та інших наслідків його реалізації. Проекти рішень нормативного характеру підлягають обов'язковому узгодженню з Міністерством юстиції України. [11]

Нормативні правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у відповідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів (ст. 117 Конституції України, п. 6 Загального Положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України). Нормативні акти центральних органів виконавчої влади називають відомчими; вони, як правило, поширюються на осіб, що перебувають у системі службового підпорядкування відповідного міністерства, відомства. У випадках, передбачених законодавством, а саме, коли вони торкаються прав, свобод, обов'язків громадян або мають міжвідомчий характер, нормативні акти міністерств є обов'язковими до виконання іншими суб'єктами права.

Наказами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади затверджуються такі нормативні акти, як інструкції.

Розділ 2. Види джерел цивільно-процесуального права:

2.1. Конституція, як основне джерело права.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави.

Відповідно до статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленим законом. І це може бути в разі незаконного затримання для відшкодування моральної шкоди.

Конституцією передбачено перелік основних прав і свобод людини і громадянина. Серед яких: право на недоторканність житла – не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (стаття 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31); ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених законом (стаття 32); право на свободу думки і свободи слова, на вільне вираження своїх поглядів, переконань та інші.[1]

Також Основний Закон встановлює гарантії для охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина. Зокрема стаття 55 містить таку норму: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових службових осіб… кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань».

Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника свої прав (стаття 59 Конституції України).

Незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів в будь-який спосіб забороняється. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України, та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Дані положення декларуються Основним Законом і конкретизуються у галузевих нормативно-правових актах.

Таким чином, можна сказати, що Конституція як Основний Закон України здійснює загальну регламентацію цивільно-процесуальних відносин України, як і інших відносин, які складаються у суспільстві, визначає будову судової системи України, закріплює основні гарантії діяльності суддів, декларує основні права та свободи людини і громадянина, а також гарантії їх захисту.

2.2. Цивільно-процесуальний кодекс.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до наведених завдань можна визначити загальну структуру Цивільно-процесуального кодексу. Так, останній складається з таких 11 розділів:

Розділ 1. Загальні положення.

Розділ 2. Наказне провадження.

Розділ 3. Позовне провадження.

Розділ 4. Окреме провадження.

Розділ 5. Перегляд судових рішень.

Розділ 6. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб).

Розділ 7. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

Розділ 8. Про визнання та виконання рішень іноземних судів.

Розділ 9. Відновлення втраченого провадження.

Розділ 10. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

Розділ 11. Прикінцеві та перехідні положення.

Цивільно – процесуальний кодекс встановлює компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. Суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають