Реферат

Адвокатура в Україні

Зміст

1 Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово “адвокатура” походить від латинського кореня “advocare”, ”advocatus” («закликати», «запрошений») Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. – СПб, 1890. —Т. 1. — С. 167/. На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соці-альних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і дося-гти певного розквіту Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.— Ч. 1. — СПб, 1893.— С. 47-48.. Зокрема, у стародавніх племенах півден-ної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів, У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист роди-чам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен.

Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюєть-ся тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспру-денції, а з іншого, цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.

На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.

Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професій-ної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презен-тації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.

У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адво-катури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адво-катури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от-римати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя-тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п’ять років навчан-ня, внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.

У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самоcтійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з’являються зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворила-ся община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном об-щини, були її представниками у зносинах з урядовими устано-вами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об’єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза-ступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.

Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби-рає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогод-нішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общи-ни адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Ні-меччині за статутом 1878 р. адвокати об’єднувалися у адвока-тську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об’є-дналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об’єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст