що прямо не заборонено законом”, в якому встановлюється принцип жорсткої регламентації дії державних органів та державних службовців, згідно з якою вони мають право чинити лише такі діяння, які прямо дозволяються законом, правом. Тобто принципом правової держави є також принцип верховенства прав і свобод громадян, які визначають діяльність держави. Для правової держави характерна також деформація “головних”, немов би невід”ємних принципів держави, державної влади. Одним з таких перетворених принципів є принцип насилля, або присилювання - правове присилення має законну нормативну основу, будується на засадах формальних вимог законів та реалізується в передбачених законом процедурах. Але ж, звичайно, не потрібно забувати, що відповідальність має бути взаємна: громадянин держава.
Існують також точки зору на правову державу, тільки лише як на “пом`якшену” форму держави, не віддаючи праву настільки велику роль в державі, як своєрідного диктатора для держави.
Найвищим ступенем розвитку права є не просто правова держава, а її похідна - правове суспільство. В ньому встановлюється беззаперечне панування, верховенство права, правозаконність. Важливим показником верховенства права є стрімкий прогресивний розвиток природніх прав людини, які в правовому суспільстві набувають безпосередньо юридичне значення. В правовому супільстві згідно з принципами панування права, правозаконності, безумовного верховенства права, дуже великий вплив мають права людини, які закріплені перш за все в міжнародно - правових документах і це забезпечується відповідними органами правосуддя.
Отже, активна роль права в закріпленні, забезпеченні, охороні прав людини (природніх, культурних, наукових, економічних та політичних та ін.) визначає його роль в наближенні держав по цих сферах взаємодії.
Головним виявом права є правові норми, в яких і міститься його завдання і завдання держави. Правові норми, як засіб захисту інтересів суспільства в цілому, являють собою потрібний, необхідний регулятор різноманітних відносин, які виникають в повсякденній діяльності державних органів та недержавних органів, їх посадових осіб, а також окремих громадян для вирішення вирішення найбільш важливих економічних, соіальних та політичних задач важливих для суспільства. За допомогою норм права відбувається регулювання економічними процесами, розвитку соціальної сфери. Досягається створення необхідних умов для реалізації прав і свобод громадян, які проголошені в конституції України. Також саме норми права являютиь собою необхідну основу діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, основних гарантів та уповноважених здійснення прав, свобод і потреб людей. Регулююча здатність правових норм виражається в наділенні учасників суспільних відносин відповідними правами та обов”язками.
Але справа з міжнародним правом зовсім інша оскільки там не має прямих норм - санкцій, якіб забезпечили обов”язковість виконання затверджених правил.
Хоча не існує конкретних каральних суб”єктів міжнародного права існують такі чинники, які мають саме зазначені функції. Адже неможливо приховати акт злочину на рівні держави. Розпочати війну навіть для наймогутнішої держави не принесе позитивних наслідків, що є свого роду обмежуючим, регулюючим фактором. Існує загальний тиск, щоб забезпечити виконання цих норм; на них грунтуються претензії та визнання, а порушення цих норм вважається законною підставою не лише для вимог компенсації, а й для репресалій та контрзаходів. В міжнародно - правових нормах знаходить своє вираження складний процес взаємодії держав, постійного перетворення суспільних відносин. Правосвідомість, яка склалася на основі цих відносин виражається в міжнародному праві, яке є об”єктивним чинником суспільного розвитку.
Якщо підходити до визначення права тільки з класової позиції, тоді міжнародне право не розглядається як об”єктивна форма суспільної свідомості, а лише як засіб, інструментт, за допомогою якого здійснюється вираження інтересів певної верстви, класа, держави.
Кінець II тисячоліття нашої ери в історії людства збігається з початком нового етапа розвитку міжнародного права. Якщо раніше велася полеміка про корисність міжнародного права, про його необхідність, то тепер таке право загально прийнято і визнано за правову систему, яка існує та розвивається незалежно від суб”єктивної волі людей. Хоча у Х.Л.А. Харта в “Концепції права” ще можна знайти судження і сперечання з науковцями щодо “повноцінності” міжнародного права. З точки зору позитивізму міжнародне право - це не національна система, а примітивна правова система, в якій існують основні зобов”язувальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми, і забезпечувати їх додержання. З моєї точки зору є не припустимим вважати міжнародне право на рівні сукупності зобов”язальних норм, які існують окремо від національного права, оскільки тільки від націоеальної системи права залежить і міжнародне право. Питання лише в тому, хто диктує ту чи іншу позицію міжнародного права ,в залежності від економічного лідерства та спільноти держав. Але таке право набуло вже таких масштабів, що функціонує та регулює відносини самостійно.
Закономірності розвитку міжнародного права в принципі відповідають закономірностям міжнародних відносин. Формуючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне право водночас активно впливає на самі міжнародні відносини.
На міжнародні відносини справляють вплив різноманітні об”єктивні та суб”єктивні чинники. Серед них: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль, національні інтереси, екологія, глобальні проблеми, науково - технічний прогрес...Міжнародне право також відноситься до цих факторів. При цьому роль міжнародного права постійно зростає, воно стає домінантою серед зазначених факторів.
Важливим засобом здійснення політики держав є дипломатія, як офіційна діяльність держав, урядів, закордонних відомств щодо здійснення мирними способами цілей та задач зовнішньої політики держав. В свою чергу, під правом зовнішніх зносин розуміють систему міжнародно - правових норм, які визначають статус та функції органів зовнішніх відносин держав. Це можна охарактеризувати як дипломатичне право, яке є одним із найголовніших засобів впливу та “спілкування”