міжнародними актами, зокрема: Загальною декларацією прав людини; Європейською конвенцією "Про захист прав людини та основних свобод"; Міжнародним пактом про громадянські і по-літичні права 1966 р.; Конвенцією про права дитини 1989 р. Дер-жави—учасниці міжнародних актів взяли на себе зобов'язання за-безпечувати рівність правоздатності всім особам, що перебувають на їх території; не позбавляти осіб свободи на тій підставі, що во-ни не можуть виконати яке-небудь договірне зобов'язання; надава-ти право вільного пересування і вибору місця проживання всім громадянам та визнавати їх правосуб'єктність; не допускати неза-конного втручання в особисте і сімейне життя; не посягати на не-доторканність житла тощо.
Слід зазначити, що новий ЦК істотно розширив (порівняно з раніше чинним цивільним законодавством і, зокрема, ЦК 1963 р.) правоздатність фізичних осіб, визначивши її обсяг відповідно до принципу приватного права: "Дозволяється все, що прямо не забо-ронено законом".
На забезпечення реалізації цього принципу спрямоване прави-ло ст.27 ЦК, згідно з яким правочин, що обмежує можливість фі-зичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним, а правовий акт Президента України, орга-ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні пра-ва та обов'язки, є незаконним.
Згідно зі ст.ст.24, 64 Конституції обмеження прав людини і гро-мадянина можливо лише на підставі закону і тільки у тій мірі, у якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров'я, прав та інтересів інших осіб, забезпечення оборони краї-ни і безпеки держави.
У встановлених законом випадках і лише за рішенням суду фі-зична особа може бути обмежена у здатності мати деякі права. До таких обмежень, зокрема, належать заходи кримінального покаран-ня. Так, ст.51 Кримінального кодексу (КК) України передбачає та-кі заходи, як: арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічно, позбавлення права обіймати певні посади чи зай-матися певною діяльністю тощо.
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою слугує насампе-ред захисту майнових інтересів відсутньої особи та інтересів осіб, з якими вона перебуває у цивільних відносинах.
Гарантією від необгрунтованого визнання особи безвісно від-сутньою є те, що рішення про визнання особи безвісно відсут-ньою приймає лише суд. До того ж, ст.43 максимально точно встановлює умови, за яких фізична особа може бути визнана без-вісно відсутньою, передбачаючи, що для цього необхідно, аби протягом одного року в місці її постійного проживання (ст.29 ЦК) немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце пере-бування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомос-ті, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.
Порядок визнання особи безвісно відсутньою визначений ЦПК. Заява подається заінтересованою особою до суду за місцем її про-живання (чи є заявник заінтересованою особою, встановлює суд) Суд розглядає справу в порядку особливого провадження з обов'яз-ковою участю прокурора.
Слід звернути увагу на те, що закон розрізняє поняття "фізична особа, місце перебування якої невідоме" та "фізична особа, визна-на безвісно відсутньою" (ст.44 ЦК).
Відмінність полягає в тому, що безвісно відсутньою фізична особа вважається лише з моменту набрання чинності рішенням су-ду про визнання її такою. До цього (але з моменту звернення заяв-ника або органу опіки та піклування до нотаріуса з відповідною за-явою) особа вважається такою, місце перебування якої невідоме.
На перший погляд, може видатися, що фізична особа повинна вважатися такою, місце перебування якої невідоме, вже з моменту отримання останніх відомостей від(про) неї. Проте такий висновок суперечить ч.2 ст.44 ЦК, яка пов'язує правові наслідки із заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування до нотаріуса
Над майном фізичної особи, визнаної судом безвісно відсут-ньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме, після того, як нотаріус за останнім місцем проживання такої осо-би опише належне їй майно, встановлюється опіка.
Опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсут-ньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, прий-має виконання цивільних обов'язків на її користь, погашає за ра-хунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.
За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце пе-ребування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати, погашає зо-бов'язання, термін виконання яких настав, тощо.
За необхідності постійного управління майном воно переда-ється за рішенням суду в довірче управління (ст.1032 ЦК). Упра-витель вправі, відповідно до цього договору, вчиняти будь-які дії в інтересах відсутнього власника. При цьому правочини управи-тель укладає від свого імені, вказуючи, що діє як управитель май-ном. Управитель має право на винагороду, передбачену догово-ром, і право на відшкодування необхідних витрат за рахунок до-ходів від використання майна, але, у свою чергу, несе відповідаль-ність за неналежну дбайливість у ставленні до майна (ст.ст.1042, 1043 ЦК).
Закон передбачає також інші наслідки визнання громадянина безвісно відсутнім: припиняється дія виданої ним довіреності (ст. 248 ЦК); шлюб з особою, визнаною безвісно відсутньою, розрива-ється в органах РАЦС (ст. 107 СК) та інші
Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення су-ду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було неві-домим.
Для цього необхідним є дотримання таких умов: 1) фізична осо-ба, визнана безвісно відсутньою, з'явилася або одержано відомості про місце її перебування; 2) є заява цієї особи або