Більш того, у конвенціях сказано, що ці статті і положення не слід тлумачити, як звільняючі акредитовану державу від відповідальності за недотримання законів і правил країни перебування.

Неоднозначно в конвенціях тлумачиться проблема привілеїв, якими наділені житлові приміщення. Так, відповідно до конвенцій Росії з Білорусією і Литвою від усіх державних, районних чи муніципальних податків і зборів звільняється (крім консульських приміщень) лише резиденція голови консульства (ст. 15). Тоді як Конвенція Росії з Польщею говорить про звільнення від усіх видів податків, зборів і пошлин житлових приміщень усіх консульських посадових осіб (ст. 17). Це ще раз підтверджує наявні розходження в іммунітетах і привілеях, наданих консульським посадовим особам різних країн.

Консульські конвенції, говорячи про імунітет від юрисдикції країни перебування, допускають і цілий ряд вилучень з іммунітетів. Імунітети не поширюються на наступні цивільні позови:

1), що випливають з пов'язаного з працівником консульської установи договору, по якому він не виступав прямо чи побічно як представник акредитуючої держави;

2) викликані в зв'язку зі збитком, нанесеним яким-небудь транспортним засобом у результаті дорожньо-транспортної пригоди з вини працівника консульської установи в державі перебування;

3) які стосуються спадщин, в яких працівник консульської установи виступає як спадкоємця відмовоотримувача, чи виконавця заповіту, чи розпорядника опікуна спадщини, будучи приватною особою;

4) викликані самою консульською посадовою особою у справі, по якій він користувався би імунітетом від юрисдикції (у цьому випадку він позбавлється права посилатися на імунітет у відношенні будь-якого зустрічного позову, безпосередньо зв'язаного з основним позовом);

5) консульська посадова особа може бути піддана арешту попередньому вироку, якщо:

Як бачимо, є досить велика можливість пред'явлення цивільних і інших позовів до консульських посадових осіб.

Консульське право говорить, що держава, яка представляється, може відмовитися від привілеїв і іммунітетів, але ця відмова повинна бути чітко виражена і про неї повинно бути повідомлено державі перебування в письмовій формі. Причому відмова від імунітету юрисдикції у відносинах цивільної чи адміністративної справи не означає про відмову від імунітету щодо виконавчих дій, що є результатом судового рішення. У відношенні таких дій необхідна окрема відмова (ст. 45 Конвенції 1963 р.).

Практично у всіх договорах сказано, що держава перебування відноситься до консульських посадових осіб з повагою і приймає всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на їхню особистість, волю і гідність. Цей захист і наданя можливості рівною мірою відносяться і до членів їхніх родин (ст. 40 Конвенції 1963 р.).

Слід зазначити, що в більшості конвенцій відразу ж обговорено, що це положення не відноситься до консульських посадових осіб, що є громадянами країни перебування чи має в цій країні статус іноземця, якому на законній підставі дозволене постійне місце проживання, а також членам їхніх родин. Але є і конвенції, у яких подібне застереження відсутнє, наприклад, у Конвенції з Польщею. Таким чином, приналежність до громадянства може впливати на іммунітети і привілеї цієї категорії осіб. Консульські конвенції регулюють волю пересування консульських посадових осіб і, треба відзначити, не завжди однозначно. Ряд договорів дозволяє волю пересувань і поїздок по всій території країни перебування, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. Деякі угоди дозволяють консульським посадовим особам волю пересування і поїздок тільки по території консульського округу, за винятком зон, в'їзд у які забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки. І є договори, у яких не відбита проблема волі пересування консульських посадових осіб. У цьому випадку варто орієнтуватися на Віденську конвенцію 1963 р. (ст. 34), у якій сказано: "Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у який забороняється чи регулюється відповідно до питань державної безпеки, держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи волю пересувань і подорожей по її території".

На практиці представники влади країни перебування можуть зштовхнутися і з таким питанням: чи може консульська посадова особа виступати як свідок? Так. Це регулюється ст. 44 Віденської конвенції 1963 р. Консульські посадові особи можуть викликатися як свідки при судовиробництві судових чи адміністративних справ.

Разом з тим, якщо консульська посадова особа усе-таки відмовляється від дачі показів свідків, до нього не можуть застосовуватися ніякі примусові заходи чи покарання (п. 1 ст. 44). Орган, якому потрібні покази консульської посадової особи, повинний уникати заподіяння перешкод у виконанні цією особою своїх функцій.

Ця стаття надає право консулу, у випадку згоди, свідчити в будь-якому місці й у будь-якій формі: в органах внутрішніх справ, будинку, у консульській установі, письмово чи усно.

При цьому консульські посадові особи не зобов'язані давати показання з питань, зв'язаних з виконанням ними своїх функцій, чи надавати стосовно до їхніх функцій офіційну кореспонденцію і документи. Вони також не зобов'язані давати показання, що роз'ясняють законодавство держави, яка представляється, (п. 3 ст. 44).

Іншими словами, ця стаття, з одного боку, як би зобов'язує консула свідчити, за винятком окремих випадків, а з іншого боку — дає йому можливість відмовитися від дачі показань свідка, начебто б створюючи протиріччя. Але ми вважаємо, що це "протиріччя" виражає повагу суверенітету акредитуючої держави і країни перебування і не може негативно позначитися на консульських відносинах.

З метою полегшення виконання консульських функцій консульські посадові особи можуть вільно спілкуватися з громадянами держави, яка