Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.:. Юрид. лит., 1975. - с. 211. 7

ст. 3 та п. 7 ст. 7 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлюють, що відчуження комунального майна здійснюють відповідні органи місцевого самоврядування, а інші положення зазначеного Закону враховують особливості механізму приватизації комунального майна. Відповідно до висновків Конституційного Суду за відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об’єктів комунальної власності включення цих питань до закону про приватизацію державного майна не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб’єктів комунальної власності не порушено. З таким рішенням Конституційного Суду не можна погодитись, оскільки, як вже зазначалось, законодавство про місцеве самоврядування не тільки наділяє місцеві громади повноваженнями власника комунального майна, але й передбачає самостійне здійснення ними таких повноважень, в тому числі визначення доцільності, порядку та умов відчуження об’єктів комунальної власності. Отже, норми законів про приватизацію державного майна, які встановлюють обмеження свободи договору для продавця, не повинні поширюватись на відносини з продажу комунального майна, оскільки комунальна власність відокремлена від державної на підставі Конституції України та законодавства про місцеве самоврядування.

Відтак необхідно привести положення законів про приватизацію з питань відчуження об’єктів комунальної власності у відповідність з Конституцією України та іншими галузями законодавства.

Торкаючись питання про обмеження кола об’єктів договору купівлі-продажу об’єктів приватизації, слід зазначити, що відповідно до п. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та п. З ст. 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" продажу в порядку приватизації не підлягають об’єкти загальнодержавного значення, включаючи об’єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення, а також будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави. Проте в Указі Президента України від 30.12.94 №827/94 "Про заходи щодо прискорення процесу малої приватизації в Україні" питання щодо приватизації приміщень або їх окремих частин, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави, врегульоване інакше, ніж в законі. Норма п. 6 цього Указу передбачає можливість продажу зазначених об’єктів в порядку приватизації, встановлюючи, що їх приватизація може бути заборонена. Таким чином, положення Указу Президента відносять приміщення, які являють собою національну, культурну чи історичну цінність і перебувають під охороною держави, до об’єктів приватизації, в той час як закон виключає їх а переліку об’єктів, які підлягають продажу в порядку приватизації. Така неузгодженість законодавчих норм та положень інших нормативних актів у зазначеному питанні викликала проблеми на практиці. Аналіз господарської практики з цієї проблеми дає підстави для висновку, що господарські суди неоднозначне вирішують спори, пов’язані з купівлею-продажем вказаних приміщень.

Згідно з п. 1 ст. 5 та п. 6 ст. 18 Закону України "Про приватизацію державного майна" об’єктами договору купівлі-продажу в процесі приватизації можуть бути акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських

товариств. На підставі аналізу змісту статей 53, 69 Закону України "Про господарські товариства"1 та Положення про порядок здійснення підготовки до приватизації та продажу часток (паїв, акцій), що належать державі в майні підприємств з іноземними інвестиціями та господарських товариств, затвердженого наказом ФДМ України від 22.08.97 №913, можна дійти висновку про те, що акції (частки, паї), які належать державі в майні господарських товариств, можуть бути об’єктами продажу в порядку приватизації, тільки якщо це не суперечить установчим документам вказаних господарських товариств та з урахуванням переважного права інших співзасновників (учасників) товариства з обмеженою відповідальністю чи товариства з додатковою відповідальністю на придбання державної частки, а також за згодою інших учасників повного чи командитного товариства.

У зв’язку з обмеженням законодавством про приватизацію кола об’єктів договору купівлі-продажу в процесі приватизації, слід також сказати, що проблемним є питання віднесення до зазначених об’єктів вилучених у державних підприємств не житлових приміщень, які належали їм на праві повного господарського відання.

Із змісту п. 5 конституційного подання Вищого господарського суду України до Конституційного Суду України від 19.01.98 щодо з’ясування окремих положень законодавчих актів України про приватизацію випливає, що господарська практика знає випадки звернення до господарських судів прокурорів з позовами про визнання недійсними договорів купівлі-продажу не житлових приміщень, що становили частину основних фондів державних підприємств. Відповідно до положень ст. 13 Закону України "Про підприємства в Україні"2 вилучення державою у підприємства його основних фондів, оборотних коштів чи іншого використовуваного ним майна може бути здійснене тільки у випадках, передбачених законами України. Аналіз змісту Закону України "Про приватизацію державного майна" (ст. 5) та Закону України