д) відсутність згоди одногого з подружжя на відчуження спільного майна може бути підставою для визнання недійсною угоди в тому випадку, коли угода потребувала обов'язкового нотаріального посвідчення (ст. 23 КпШС) або судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно;

є) визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, якиий був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцем померлого, іншими заінтересованими особами та прокурором.

По пред'явлених у таких випадках позовах до спадкоємців останні відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна при умові додержання вимог про пред'явлення претензії (статті 556, 557 ЦК)"3.

2 Я, М. Шевченко Цивільне право України, Том ї. Загальна частиш. К., 2003, С, 248 – 241.

3 Постанова Пленуму віл 28 квітня 1978 р, № 3 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня

1992 р.№3.

8

2. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними

У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальні наслідки.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійснм договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад статті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст.227 ЦК України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 223 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК УРСР 1963 р, та цивільного законодавства колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:

* односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона, на користь держави;

9

* заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держави і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь держави, а в разі виконання угоди однією стороною - стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

Чи будуть працювати норми чинного ЦК України покаже судова практика, а зараз звернемося до судової практики за ЦК УРСР, яка виявляла його недоліки.

Визнання угод недійсними належить до виключної компетенції суду. Позови з такими вимогами подають переважно податкові органи з метою відвернення можливих операцій з відшкодування ПДВ за цими угодами так званим "фіктивним фірмам". Проте, в зв'язку зі зміною законодавчої бази (застосування наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР), визнання господарськими судами України недійсними угод за позовами податкових органів є сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для підприємців.

Про це красномовно свідчить статистика: з 1 січня 2002 р. по 18 листопада 2002 р. колегія господарського суду Донецької області з розгляду справ про стягнення податків, зборів (обов'язкових платежів) задовольнила 93 з 131 позовних заяв ДПІ про визнання угод недійсними на підставі ст. 49 ЦК УРСР, в доход бюджету стягнено грошових коштів на суму 26562592 грн.

Історія проблеми бере свій початок у квітні 2002 р. (до того часу визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених ст. 49 ЦК УРСР, було скоріш винятком, аніж правилом), коли з'явилося роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про внесення змін і доповнень до роз'яснення президії Вищого господарського суду від 12 березня 1999 р. № 02-5/111" від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, п. 7.1 якого містить таке положення: "... у разі