визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяіьності або скасування його державної реєстрації у зв 'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб 'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст. 49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення ".
Редакція ст. 49 ЦК УРСР визначала: "Якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам... держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При
10
наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави".
На виконання припису президії ВГСУ переважна більшість позовних заяв податкових органів Донецької області задовольняється із застосуванням санкцій, передбачених ст. 49 ЦК УРСР. Так, типовим є приклад, який викладено нижче.
Державна податкова інспекція в Кіровському районі м. Донецька звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до ПП "Л" та ПП"М" про визнання угоди купівлі-продажу недійсною відповідно до ст. 49 ЦК УРСР- ДПІ посилалася на рішення Калінінського суду м, Донецька, який установчі документи приватного підприємства "П" визнав недійсними. Також; встановлено, що так зване "фіктивне" підприємство було зареєстроване "на підставну особу", яка фактично не займалася підприємницькою діяльністю від імені підприємства, а його печатку й реквізити використовували "невстановлені особи". При цьому позивач наполягав на тому, що умисел даного підприємства має розглядатися як умисел посадових осіб, які уклали від його імені угоду.
Враховуючи вимоги вказаних вище норм матеріального права, а також ст. 35 ГПК України, дана угода має бути визнана недійсною, а "фіктивне " підприємство має повернути все отримане за угодою на користь добросовісного підприємства приватного підприємства "М", з якого все отримане ним за угодою стягується в доход бюджету.
На перший погляд проблема відсутня: реституція захищає інтереси добросовісного підприємства. Однак, це далеко не так. У випадку задоволення позовних вимог з урахуванням ст. 49 ЦК УРСР здійснити стягнення отриманого за угодою "фіктивним" підприємством практично неможливо: грошові кошти на розрахунковому рахунку відсутні, майно також. Проте, ця ситуація була очевидною ще на стадії визнання установчих документів недійсними. Тобто компенсувати стягнення з добросовісного підприємства неможливо. Складається абсолютно абсурдна ситуація, в якій підприємству доводиться платити двічі: "і за себе, і за іншого". В іншому випадку, якщо суворо дотримуватися порядку, викладеного в ст. 49 ЦК УРСР (спочатку реституція, й тільки потім - стягнення з добросовісної сторони), таке рішення принципово неможливо виконати.
Таким чином, на сьогодні подібні судові рішення не вирішують проблеми справедливого покарання "фіктивних" підприємств, а лише поглиблюють її. Крім того, багато добросовісних підприємств, маючи одне чи декілька подібних судових рішень, можуть не пережити (в фінансовому сенсі) їх
11
одностороннього виконання. В результаті, разом зі спробами поповнення бюджету матимемо зубожілі або "тіньові" підприємства.
В ряді випадків господарський суд здійснює спроби не розглядати по суті позовні вимоги податкових органів, а залишати їх без розгляду або припиняти провадження в справі. Позовні вимоги залишаються без розгляду у випадках, коли позивачі без поважних причин не надають витребувані судом матеріали, необхідні для вирішення спору (на підставі п. 5 ст. 81 ПІК України), зокрема докази наявності умислу у відповідачів. Припинення провадження в справі (відповідно до п. 1-1 ст. 80 ГПК України) можливе в тих випадках, коли відсутній предмет спору за даною категорією справ -власне оскаржувана угода. Така ситуація є можливою, якщо існують підстави визнати угоду неукладеною, тобто такою, за якою контрагенти не досягли згоди за всіма умовами, істотним для даного виду угод, як цього вимагає ст. 153 ЦК України. Так, у згадуваній вище справі про визнання недійсною угоди кушвлі-продажу за позовом ДПІ в Кіровському районі м. Донецька до ПП 'П та ПП "М" суд припинив провадження з цих підстав. Однак таке завершення справи є скоріше винятком, аніж правилом.
Виходом з ситуації, що склалася, багато хто з практиків називає реформування законодавчої бази, адже необхідно боротися з причиною, а не з її наслідками. Йдеться навіть не стільки про зміну редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, а про нормативні акти, які допускають виникнення й функціонування так званих "фіктивних" підприємств. Це і податкове законодавство, і нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної реєстрації підприємств. Адже навіть після винесення рішення загального суду про визнання установчих документів недійсними або рішення господарського суду про скасування державної реєстрації підприємство не виключається з державного реєстру й зберігає статус юридичної особи, оскільки в існуючих державних органів немає повноважень це робити. Ці самі "невстановлені" особи від імені "фіктивного" підприємства продовжують вести господарську діяльність, і своїми діями завдають шкоди як державі, так і добросовісним контрагентам.
У ситуації, що склалася, добросовісним підприємцям залишається лише більш ретельно перевіряти майбутніх та існуючих контрагентів за угодами -відмова надати повну інформацію або її відсутність може бути непрямим підтвердженням недобросовісних намірів. Звичайно, ретельний підхід до укладення угод