організацій України і її державну реєстрацію як суб'єкта підприємницької діяльності було скасовано у судовому порядку. Таким чином, укладаючи угоду, фірма мала за мету приховати свої прибутки від оподаткування. На це прямо вказує пункт 7.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25 липня 2002 р. „Про заходи щодо забезпечення однакового і правильного застосування законодавства про податки", а саме: „Доказами спрямованості умислу суб'єкта оспорюваних угод на приховування від податкування прибутків та доходів можуть бути, зокрема, надані податковими органами відомості про відсутність підприємства, організації (сторони угоди) за юридичною та фактичною адресою, про визнання недійсними у встановленому чинним законодавством порядку статутних документів, про ненадання податкової звітності до органів податкової служби, про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
За матеріалами справ 7/205, 7/206, 7/207 судом також встановлено наявність порушення чинного законодавства та протиправність дій з боку сторін укладених угод купівлі-продажу. У цих випадках одна з сторін укладених угод - фіктивна фірма, яка згідно з наданими податковими органами документальними доказами створювалась та реєструвалась сторонньою особою на підставі чужого паспорта, а особа, що вказана в статуті як засновник, останнього не підписувала та будь-якого відношення до фірми не мала. Фірма створювалась з умислом не сплачувати податки та збори (інші обов'язкові платежі) до бюджетів і укладені нею угоди спрямовувались на приховування від оподаткування одержаних за ними доходів. Згідно з відповідними ріщеннями господарського суду Миколаївської області отримане за угодами майно на загальну суму 3 млн. грн. повернуто на користь держави.
Як бачимо вже з наведених кількох прикладів, завдяки роботі податкових органів виявлено не лише факти порушення інтересів держави, а й істотно поповнено доходну частину Державного бюджету України,
І саме тут постає питання, що змусило законодавця - укладача нового Цивільного кодексу України не включити до нього норми, яка б регулювала визнання угоди недійсною як суперечну інтересам держави і суспільства а також зазначені вище санкції.
Беручи до уваги конституційну спрямованість держави на верховенство права та повне дотримання усіма його суб'єктами без виключення встановлених законодавчих норм, і за умови реальної наявності таких обставин, вищезазначений крок був би безумовно вірним.
Непорозуміння виявляється ще й в тому, як було зазначено вище, що норма, яку не включено до такого основоположного кодексу як ЦК, наявна в Господарському Кодексі. Так п. 1 ст. 207 зазначає: „Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка за
18
відомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині", п. 1 ст. 208 вказує: „Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави"7.
Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.
У ст. 227 передбачається що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно застосовуються вищезазначені санкції.
Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв - волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходженя між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства.
Насильство - фізичний або психічний вплив на особу-учасника угоди або на його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.
Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить бід неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози.
В. Фролов Вирішення спорів про визнання угод недійсними за позовами податкових органів. Право України. 2004. № 1: с. 61 -62.
19
Застосування погрози - це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової чи немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє