Незважаючи на те, що Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., яким було закріплено право на страйк, був ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р. і набрав чинності 3 січня 1976 р. (СРСР ратифікував пакт у 1974 р.), радянська правова доктрина, яка панувала в українському правовому просторі, ще тривалий час не визнавала права на страйк. Вважалось, що у соціалістичному суспільстві відсутні підстави для страйків. І лише коли у 1989 році розгорнувся масовий страйковий рух, то вже 9 жовтня того ж року був прийнятий Закон СРСР “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, у якому вперше була врегульована процедура проведення страйків. Закріпивши складний і громіздкий для правозастосування механізм, Закон виявився недосконалим і не врегулював всіх питань, які виникали при вирішенні колективних спорів. Ситуація дещо поліпшилася після прийняття Законом СРСР від 20 травня 1991 року нової редакції цього Закону. Але процедурі оголошення і проведення страйку відповідно до цього Закону були властиві надмірні формальності, через які практично в усіх випадках суди постановляли рішення про визнання страйків незаконними.

Вперше на конституційному рівні серед соціальних прав людини і громадянина право на страйк було закріплено в ст. 44 Конституції України, в якій визначено мету страйку (захист економічних і соціальних інтересів) і декілька принципів реалізації цього права – врахування при здійсненні права на страйк необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей, добровільність участі у страйку, можливість заборони страйку лише на підставі закону.

Прийняття нового Закону України від 3 березня 1998 р. “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, який визначив правові та організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), стало якісно новим етапом у реалізації права на страйк. Цей Закон значною мірою наближений до міжнародних стандартів і досвіду врегулювання трудових спорів.

Звернемо увагу на деякі положення Закону щодо реалізації права на страйк. Відповідно до ч. 1 ст. 17 його страйком визнається тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). З цього визначення випливає, що страйк є одним із засобів вирішення колективного трудового спору (конфлікту), і право на нього визнається і гарантується лише у зв’язку з наявністю такого спору. Страйк має бути завжди обмеженим в часі, і хоча Законом не передбачена максимальна його тривалість, оголошення безстрокових страйків суперечить Закону. На відміну від раніше чинного Закону СРСР у новому Законі України ширше сформульоване поняття страйку, яке охоплює й інші види страйків, крім звичайного невиходу на роботу. І все ж Закон не передбачає деякі види страйків, пов’язаних, наприклад, з частковим виконанням трудових обов’язків (ступінчаті страйки та ін.). Тому слід було б в дужках зазначити таке: невихід на роботу, повна або часткова відмова від виконання трудових обов’язків Чанишева Г. Право на страйк: міжнародні стандарти та законодавство України. Право України, 2000 р., №12..

Страйк – це винятковий метод вирішення колективного трудового спору, що пов’язаний із серйозними наслідками як для роботодавця, так і для працівників. Тому Закон встановлює спеціальну процедуру його проведення – певну послідовність дій, терміни і правила їх проведення. Недотримання цієї процедури тягне за собою визнання страйку незаконним.

Законодавство передбачає різний порядок оголошення страйку в залежності від рівня колективного трудового спору.

На виробничому рівні рішення про оголошення страйку приймається загальними зборами або конференцією найманих працівників. Подання про розгляд цього питання на розгляд зборів чи конференції вносить профспілковий чи інший орган, який уповноважений представляти інтереси найманих працівників при вирішення колективного трудового спору. Рішення про оголошення страйку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) або не менше двох третин делегатів конференції. Загальні збори чи конференція самі визначають порядок розгляду питання, а також порядок голосування. Рішення про оголошення страйку оформляється протоколом.

Порядок оголошення галузевого, територіального чи національного страйку проходить у два стани.

На першому стані рекомендації про початок страйку приймаються відповідним галузевим, територіальним чи всеукраїнським органом, який представляє інтереси найманих працівників чи профспілок, як відповідної сторони колективного спору. Рекомендації приймаються в порядку, передбаченому статутом відповідної організації, або іншим актом, який цей порядок регулює.

Вказані рекомендації надсилаються відповідним колективам найманих працівників або профспілкам. Наймані працівники відповідних підприємств самостійно на загальних зборах або конференції розглядають рекомендації про оголошення страйку і приймають рішення про участь си неучасть у страйку. Порядок прийняття такого рішення аналогічний як і при оголошення страйку на виробничому рівні.

У рішенні про оголошення страйку вказується:

Разом з прийняттям рішення про оголошення страйку збори чи конференція повинні вирішити питання про орган, який очолюватиме страйк на підприємстві, а також дату його початку. Це може бути представницький орган, який приймав участь