Праву на страйк суперечить застосування примусового арбітражу. Комітет підкреслює, що застосування останнього з метою припинення колективного трудового спору і страйку допускається, коли має місце домовленість про це між сторонами спору, або якщо на проведення страйку може бути накладено обмеження, або навіть заборона у разі виникнення спорів у державних службах за участю їх службовців. Застосування примусового арбітражу допускається також у випадках гострої національної кризи. Лише за цих умов є виправданою повна заборона страйків, яка допускається протягом обмеженого періоду часу.

Особливу увагу комітет з свободи об’єднання надає питанню про співвідношення права на страйки з гарантіями зайнятості трудящих, які беруть у них участь. Експерти комітету зазначають, що законодавство має ефективно захищати трудящих від звільнень за участь у страйках, інакше право на них втрачає свою сутність О свободе объединения и коллективных переговорах // Человек и труд. – 1995. - №7.. Порушуючи право на страйк норми, що допускають звільнення працівників за участь у законному страйку, можливість підприємців на визначений або невизначений строк відсторонити страйкарів від виконання своїх трудових обов’язків, перевести на іншу роботу, а також використання сторонньої робочої сили для заміни страйкарів, відрахування із заробітної плати понад період страйку, відмови знову прийняти на роботу як санкція за участь у страйках чи в інших акціях, зобов’язання працювати надурочно для компенсації збитків під час страйку, арешти, кримінальні санкції. І, навіть, якщо трудящим потім відшкодовуються збитки, практика переконливо свідчить, що поновлення на роботі дуже важко досягти. Гарантії від дискримінації мають бути надані членам і керівникам профспілки. Втручання поліції, сил безпеки під час страйку має бути обмежено завданням підтримання громадського порядку і відповідною загрозою, що може виникнути. У ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.) проголошено право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати професійні спілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Європейський суд з прав людини у відповідь на твердження про те, що це право включає право на страйк, у справі Schmidt and Dahlstroom v. Sweden зазначив, що коли таке право існує відповідно до національного права, воно може обмежуватись, не порушуючи ст. 11 Конвенції Рішення Європейського суду від 6 лютого 1976 р., № 21.. Отже, визнаючи право на страйк як один із засобів захисту профспілкою інтересів своїх членів, суд висловив думку, що ст. 11 не захищає право на страйк, залишаючи за кожною державою право вільно обирати захід, який вона використовуватиме для досягнення цієї мети. Це право, яке чітко не визначено у ст. 11, може бути сформульовано в національному законодавстві так, що його здійснення зазнає обмежень Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенка. – Львів, 2000 р..

Право на страйк та його захист передбачені Європейською соціальною хартією (Турін, 18 жовтня 1961 р., в редакції від 3 травня 1996 р.) і Хартією співдружності про основні соціальні права трудящих (Страсбург, 9 грудня 1989 р.). Саме в Європейській соціальній хартії вперше в міжнародному трудовому праві було визнано право на страйк, яке вже пізніше було закріплено у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. У Хартії зазначається, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на укладення колективних договорів держави зобов’язуються сприяти створенню та використанню належного механізму примирення та добровільного арбітражу для врегулювання трудових спорів, а також визначають право працівників і роботодавців на колективні дії у разі розбіжності інтересів, включаючи право на страйк, з урахуванням зобов’язань, які можуть випливати з раніше укладених колективних договорів (пп. 3-4 ст. 6). У Хартії про основні соціальні права трудящих зазначено, що право на проведення колективних дій, в разі виникнення конфлікту інтересів, включає право на страйк з урахуванням зобов’язань і обмежень, які випливають з національних законів та колективних договорів. Для сприяння вирішенню трудових конфліктів відповідно до національного законодавства мають бути створені системи примирення, посередництва і арбітражу (ст. 13). Проте на відміну від попередніх двох статей – 11 і 12, де чітко закріплено, що право на об’єднання і право на переговори – це права підприємців (організацій підприємців) і трудящих (організацій трудящих), у ст. 13 не вказуються суб’єкти права на проведення колективних дій. Оскільки закріплюється право на страйк, очевидно, що правом на проведення колективних дій відповідно до Хартії про основні соціальні права трудящих на відміну від Європейської соціальної хартії наділені лише вони.

Список використаної літератури: