влади у цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Як результат їх проведення є створення загальнонародного і разом з тим загальнодержавного представницького органу влади. Отже, легітимізація державної влади повина відбуватися шляхом її делегування від одного субєкта - народу, іншому субєкту - державі, до якої переходить влада народу.
Цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами і нормами, передусім принципом поділу влади. Згідно з цим принципом, народ, обираючи своїх представників, делегує їм лише ті владні повноваження, які віднесені до компетенції законодавчої гілки влади. Наступний розподіл прав і повноважень між органами державної і судової влади здійснюється конституційним шляхом, як правило, за участю загальнонародного представницького органу. Цей орган є у державі первинним. Усі інші (за винятком президента, який обирається всенародно) є похідними від народного представництва. Саме воно, як і всенародно обраний президент має вищий ступінь легітимності.
Окреме питання - вибори Установчих Зборів. Їм народ делегує всю повноту установчої влади, що йому належить. Тому вони вирішують основні органічні питання, повязані з формуванням державних органів. Легітимізація влади може бути здійснена і шляхом прямого волевиявлення народу на референдумі. Історія знає приклади такого підходу. Це спостерігається і у творах деяких ідеологів та політичних діячів від Ж.-Ж. Руссо до Ш. де Голля, які надавали перевагу прямому народоправству як більш яскравому вияву демократії, тим більш, що суверенітет, згідно з поглядами Руссо, не може бути відчуженим Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 53.. Тому всі рішення парламенту, особливо у сфері державного устрою, мають набувати юридичної сили лише після їх утвердження суверенним народом.
Така концепція викликає ряд заперечень. Більше того, визнаючи корисним поєднання прямого народоправства з функціями народного представництва, більшість теоретиків-державознавців надають перевагу представницькій демократії, підкреслюючи ряд переваг перед народоправством. У звязку з чим вони звертають увагу на державну практику, де спроба здійснення прямого народоправства спостерігається головним чином у масштабах малих державних утворень (наприклад, деякі швейцарські кантони). Дж. Стюарт Мілль з цього приводу зазначав: "У суспільстві, якщо воно за розміром більше маленького міста, всі члени особисто можуть прийняти участь лише у дуже незначній частині громадських справ, ідеальним типом форми управління може бути лише представницька" Цит.за: Теорія держави і права. - К.: Юрінком, 1998. - С. 54..
Перевага парламентського шляху прийняття законів полягає у тому, що вони можуть бути детально обговорені в комісіях і на сесії, що в підсумковому рахунку, як правило забезпечує більш якісний результат. Тому вважається, що представницьке управління дає більше шансів на одержання справедливого, корисного, раціонального законодавства, ніж пряме управління. Таких результатів не можна досягти шляхом референдуму, де вимагається тільки однозначна і коротка відповіль: "згоден" чи "не згоден" щодо цілого законопроекту.
Ось чому ще Монтескє зазначав, що народ має робити через своїх представників усе те, що він прагне зробити сам Див.: Монтескье Ш. Дух законов. - М., 1968.. Він вбачав велику перевагу представників у тому, що тільки вони здатні детально обговорити і вирішити справи, до чого народ в цілому не підготовлений. Професійність народного представництва, його спроможність прийняти, коли це необхідно, компромісні рішення, які відображають точку зору різних політичних сил, дозволяє запобігти внутрішниім конфліктам.
Загальне уявлення про зміст роботи верховного представницького органу наводить перелік притаманних йому принципів, якими зокрема є:
виборність;
підзвітність перед виборцями;
поєднання роботи на сесіях, в комісіях і в окрузі;
рівноправність депутатів та їх обєднань;
узгодження думок різних політичних сил і прагнення до консенсусу;
суворе додержання регламенту;
поєднання законодавчої, установчої і контрольної діяльностей;
вирішення питань більшістю голосів;
урахування прав меншості при формуванні структурних підрозділів і обговоренні питань.
Представництво як правовий інститут може бути засновано на різних засадах. Це і системи представництва, що ґрунтуються на визначених законом принципах виборності, спадкоємства або призначення. Можна виділити такі представницькі органи, як виборні, дорадчі, змішану форму представництва у конституційних монархіях, особливе представництво у складних державах.
Слід також розрізняти органи первинного і вторинного представництва. Перші утворюються безпосередньо шляхом народного голосування. Вони і обирають органи вторинного представництва, до яких можна віднести уряд держави, якщо весь його склад задверджує парламент. В Україні органами вторинного представництва є Верховний Суд, Конституційний суд, Вищий арбітражний суд тощо.
В історії відомі центральні і місцеві представницькі органи, органи станового, національного, корпоративного представництва. Окремо слід розкрити питання про колегіальні та одноособові представницькі органи. У системі центральних органів України органами первинного представництва є Верховна Рада і Президент.
Як парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням і у цьому плані вони є представниками народу. Але депутатський корпус, крім того, представляє ( особливо враховуючи діючу мажоритарну систему) ще й регіональні та групові інтереси населення виборчих округів, кожен з яких має в парламенті своє персональне представництво. Інакше кажучи, обраний народом Президент представляє загальнонаціональні інтереси, а Верховна рада поряд із загальнонародними (через весь депутатський корпус) представляє також місцеві, партійні, групові та інші інтереси (через кожного депутата як представника свої виборців).
Тому з точки зору широти представництва приорітет у системі державних органів прийнято надавати парламенту. При цьому не зважають на те, що Президента як окремого індивіда обирає весь народ, а кожного з депутатів - лише виборці окремого виборчого округу. Цілком можливо, що в інших виборчих округах багато хто з депутатів не одержали б відповідного мандата.
Важливим є положення про те, що всенародне представництво має відображати стан і характер розвитку