Відомо, що в принципі реформувати або модернізувати будь-який соціальний об'єкт перетворень, якщо мається на увазі удосконалення зовнішніх проявів, ознак об'єкту, можна лише у тому випадку, якщо цей об'єкт у своїй базисній структур; має потенціал якісно позитивних змін. Він повинен відповіда-ти потребам історичного суспільного розвитку, а не станови-ти певну перешкоду на шляху соціального прогресу, як, на-приклад, успадкована від СРСР правова система, зокрема си-стема права і система законодавства. "Життя взагалі має сенс і може удосконалюватися лише тоді, — наголошував І.Ільїн,—
коли зберігається і збільшується якість, якщо цього немає—
загибель стає неминучою. А якість створюється і забезпе-чується насамперед культурою особистого дух".
Для здійснення демократичної трансформації правової си-стеми, окрім об'єктивних передумов, життєво необхідних суспільних потреб, потрібна наявність розвинутих суб'єктив-них факторів. Серед найважливіших з них можна назвати три: теоретичне усвідомлення проблеми правового розвит-ку України і наявність науково розробленої та сформульо-ваної загальної принципової моделі (концепції) національ-ної правової системи, до якої ми маємо прямувати і яка повинна бути схваленою Верховною Радою України; прий-нята парламентом України перспективна програма посту-пових правових перетворень, яка має грунтуватися на схва-леній моделі національної правової системи; наявність пат-ріотично налаштованих професіоналів, здатних реалізувати названі модель і програму. Слід додати, що модель правової системи і державна політика правових перетворень в Ук-раїні повинні стати невід'ємною складовою загальнодер-жавної доктрини демократично спрямованої трансформації українського суспільства. Що ж до кардинального перетво-рення існуючих систем права і законодавства, то воно має відбуватися в першу чергу на базі Основного Закону Украї-ни — Конституції — і передбачати як підвищення ролі правотворчого і правозастосовчого процесів в життєдіяльності суспільства і функціонуванні держави, так і посилення сус-пільного контролю, дотримання принципу соціальної спра-ведливості.
Сутність взаємодії права і закону. Визнання і застосування в законотворчій діяльності і особливо у процесі забезпечен-ня законності і справедливості в правозастосуванні консти-туційного принципу верховенства права (ст.8 Конституції України) обумовлює, в першу чергу, необхідність глибоко-го усвідомлення міри саморозвитку права як явища недер-жавного походження і міри його похідності від держави34. А це, в свою чергу, актуалізує наукову розробку у вітчизняно-му правознавстві проблем методології як пізнання права, так і правотворення (зокрема законотворення) і правозастосування (зокрема законозастосування).
Сукупність юридичних норм або позитивне (статутарне) пра-во, що випливає із волі законодавця, — це конкретна дер-жавна нормативно-юридична форма виразу права як склад-ного об'єктивного соціально-культурного явища. Коріння пра-ва, справжні його джерела сягають у об'єктивний природний порядок речей, глибину реального соціального буття, суспільні індивідуальні і колективні потреби та інтереси, відносини сус-пільного виробництва (матеріального і духовного). Щодо цьо-го право у його загальному розумінні є скоріше поняттям соціологічним, ніж юридичним. З одного боку, право — твор-іння людської активності, а з іншого — одна з умов існуван-ня людини. З точки зору права, людина в суспільстві є найви-щою соціальною цінністю, метою функціонування суспіль-ства і держави. Саме тому усвідомлення сутності права неможливе без розуміння природи людської особистості у всіх її проявах, без проникнення у потреби і інтереси людини, її здібності, прагнення. «В силу безумовного свого значення, — писав професор права П.І.Новгородцев, — особистість є тією останньою моральною основою, яку перш за все треба охоро-няти в кожній генерації і в кожну епоху як джерело і мету прогресу, як образ і шлях здійснення абсолютного ідеалу. Вона ніколи не повинна розглядатися як засіб досягнення суспіль-ної гармонії; навпаки, сама ця гармонія є лише одним із засобів для здійснення завдань особистості і може бути прий-нята і схвалена лише тією мірою, якою сприятиме цій меті» Новгородцев П.И. Об общественном идеале. – М., 1991. – с. 116.
Юридичний закон — це певний вираз зовнішньої форми правової природи речей, що безпосередньо спостерігають-ся, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме тому, писав К.Маркс, правова природа речей не може "... пристосовуватися до закону — закон, навпаки, повинен при-стосовуватися до неї". Законодавець шляхом законотворен-ня, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життє-во необхідних потреб, надає праву "в собі", як писав Ге-гель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об'єктивізації,