Сучасне національне правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повин-но враховувати взаємодію духовних і матеріальних засад фор-мування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбу-дови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно детермінантою матеріального і ду-ховного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду еконо-мічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного розвитку, а й самостійний сус-пільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.
Таким чином, право і закон є взаємопов'язаними, але різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне со-ціально-культурне явище право і за часом, і за своєю суттю і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктив-ної творчості, похідному волеустановчому акту законодав-ця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу їх діалектичного взаємозв'яз-ку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визна-чатися на різних ступенях його конкретизації.
Справді, тільки інституйоване у формі закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова обов'язковість Ј однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права — забезпечення суспіль-не необхідної рівноваги двох моральних інтересів — свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що за-кон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідно-шення загального, особливого й одиничного в праві) в кон-кретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом за-конодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю - певний суб'єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між при-ватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що ок-ремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні зако-ни, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних сус-пільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умова-ми, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого формулю-вання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багато-манітні життєві ситуації, які складаються або можуть склас-тися у суспільстві.
Окрім цього, слід враховувати, що у процесі законотвор-чої діяльності законодавець, хоч він зовні начебто намагаєть-ся будувати свою поведінку (на етапах підготовки, обгово-рення законопроектів тощо) на чисто раціональних засадах, на основі розуму і логіки, діє в реальності переважно ірраціо-нально. Законодавець як наукова абстракція в конкретній дійсності функціонує у особі конкретних депутатів парла-менту. Наприклад, відповідно до статті 76 Конституції Украї-ни, конституційним складом Верховної Ради України є чо-тириста п'ятдесят народних депутатів. І хоч присяга, яку скла-дають народні депутати перед Верховною Радою перед своїм вступом на посаду, вимагає від них дбати про благо Вітчиз-ни і добробут українського народу, виконання своїх обо-в'язків в інтересах усіх співвітчизників (ч.1,2 ст. 79 Кон-ституції України), вони, як люди, керуються у своїх прак-тичних професійних діях цілим комплексом інтересів. 1 в цьому комплексі приватні (насамперед особисті) інтереси, обумов-лені особистою природою (характером, темпераментом, Пристрастями тощо), схильністю (установками, симпатіями і антипатіями, надіями і побоюваннями тощо), відіграють значну роль. Не кажучи вже про інтереси тих соціальних про-шарків, кіл і партій, які вони представляють і захищають у законотворчому процесі. І тут розум, логіка, навіть здоровий глузд можуть бути підпорядковані ціннісній позиції депута-та, його пристрастям, упередженості, якими він у більшості випадків керується, підтверджуючи свої аргументи і спрос-товуючи аргументи інших. Тут буде доречним навести такі слова нідерландського вченого, філософа-матеріаліста Бене-дикта Спінози: "Ті, хто втішають себе думкою, що народну масу або