4. Кримінальний кодекс України передбачає також склади, яку встановлюють меншу відповідальність за злочин, скоєні при перевищенні межі необхідної оборони (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень при перевищенні межі необхідної оборони відповідно до ст. 119, 123 КК, спеціально передбачені кримінальним законом.

5. Питання про відповідність захисту посяганню вирішується в кожному випадку, зокрема, всебічним врахуванням конкретних обставин справи. Ураховується не тільки відповідність чи невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер небезпеки, яка загрожувала тому, хто оборонявся, його сили, можливості відбиття нападу, а також реальна обстановка захисту, всі інші обставини, які можуть вплинути на співвідношення сил нападаючого і того, хто захищається. Мається на увазі кількість посягаючих і тих, хто обороняється, їхній вік, фізичний розвиток, наявність зброї, місце, час посягання. При скоєні нападу озброєної особи чи нападу групи осіб той, хто обороняється, може застосувати будь-які способи захисту, в тому числі зброю, незалежно від наслідків.

У коментарі до КК України наводиться такий приклад. На К. напали Т., Г. і Щ., які перед тим погрожували йому розправою. Захищаючись К. напилком ударив Щ. в груди, той від поранення серця помер. Народний суд засудив К. за вбивство при перевищенні межі необхідної оборони (ст. 118 КК). Але Верховний суд України скасував вирок суду, припинивши справу за відсутністю в діях К. складу злочину. Було зазначено, що на К. напали три особи, які і до цього погрожували розправою. При такому співвідношенні сил застосування К. напилка не може розцінювати як перевищення межі необхідної оборони. Тобто значна перевага в силі з боку нападаючого може, як бачимо, зумовити правомірне завдання йому тяжкої шкоди, яка може бути недопустима у випадку зворотнього співвідношення сил.

Завдання тяжкої шкоди може бути визначено неправомірним тоді, коли той, хто обороняється, володіє спеціальними прийомами активного захисту і, використовуючи їх, має змогу відбити напад, не завдаючи такої шкоди.

6. Для правильного вирішення питання про наявність чи відсутність перевищення необхідної оборони треба враховувати те, що необхідний захист супроводжується переляком, сильним душевним хвилюванням, або, як кажуть, психологи, фізіологічним афектом. Цей стан характеризується емоційним струсом, при якому звужується свідомість, здатність мислити, погіршується контроль за своїми вчинками, хоча особа і залишається осудною. При необхідній обороні вона зазнає сильного душевного хвилювання, яке виникає як відповідна реакція на суспільно небезпечне посягання. Це може перешкодити тому, хто обороняється, правильно оцінити ситуацію, брати відповідні засоби захисту. Закон звільняє від відповідальності за шкоду, задану за таких обставин.

7. З огляду на щойно сказане треба відрізняти вбивство і завдання тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні межі необхідної оборони від навмисного вбивства і навмисного тілесного, вчинених у стані хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образа з боку потерпілого (ст. 116 КК). При розмежуванні названих злочинів необхідно мати на увазі, що для них характерне завдання шкоди потерпілому при відсутності цілі захисту, що виключає стан необхідної оборони. Окрім цього, обов’язковою ознакою злочинів, вчинених у стані раптово виниклого хвилювання, є те, що шкода завдається під впливом саме такого хвилювання, тоді як для злочинів скоєних при перевищенні межі необхідної оборони, ця ознака не обов’язкова.

8. Перевищення межі необхідної оборони буде тоді, коли той, хто обороняється, навмисно, без необхідності вбиває нападаючого чи завдає йому тяжкого тілесного ушкодження. Навмисність полягає в тому, що особа захищаючись від посягання, усвідомлює, що воно може бути відбите без завдання прикрих наслідків, але обирає саме такий засіб захисту, який приводить до цього. Таким чином, особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій, передбачає, що в результаті їх може настати смерть потерпілого або тяжкі тілесні ушкодження, але бажає цього.

9. Особа не може бути визнана такою, що перебувала в стані необхідної оборони, коли вона умисне спровокувала напад, аби використати його як привід для скоєння протиправних дій. Тобто щоб під виглядом оборони розправитись з нападаючим (розв’язування бійки, учинення розправи, скоєння акту помсти). Скоєне в таких випадках треба розглядати не з огляду на право необхідної оборони, а на загальних підставах, як єдиний злочинний план скоєння певного навмисного злочину.

V. ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

1. Відповідно до ст.36 КК, “Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця”.

Тобто заходи по затриманню злочинця прирівнюються до дій вчинених у стані необхідної оборони. Як і необхідна оборона, затримання злочинця є суспільно корисною діяльністю, адже своєчасне затримання осіб, які скоїли злочини, передача їх органам правосуддя сприяє боротьбі зі злочинністю.

Своєчасне затримання злочинця іноді позбавляє його можливості знищити сліди злочину, знаряддя злочину чи предмети, добуті в результатів злочину, перешкоджає йому скоїти новий злочин, ухилитися від відповідальності, тощо.

2. Як треба розуміти зміст самого поняття “затримання злочинця”, адже аналогічне поняття вживається в адміністративному і кримінально-процесуальному праві? В адміністративному праві під затриманням розуміється короткочасне обмеження особистої волі особи, яка скоїла адміністративне правопорушення. У кримінально-процесуальному – короткочасний арешт особи, яку підозрюють чи звинувачують у скоєнні злочину.

У кримінально-правовому розумінні – затримання злочинця правомірне завдання шкоди особі, яка скоїла суспільно-небезпечні дії, з