Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на основі лібералізації зв'язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їхньою якістю. Але такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб конкурентне середовище спроможне лише підсилити дію сил, що руйнують національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на більшої частини українських підприємств, у порівнянні з товарами світового ринку неконкурентноспроможні. Більшість українських підприємств цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному відновленні виробництва, що повинно зробити продукцію підприємств конкурентноспроможної. Проте і це рішення рекомендується сумнівним насамперед через умови його виконання. Інфляція, що галопує, робить инновацию малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не спроможна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання засобів для цієї цілі ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі помешкання капіталу, що спроможні давати негайну віддачу, тим часом як вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і ризиком.

Але навіть якщо значним підприємствам і вдасться обновити технологію, у багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентноспроможними на світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Підприємства (у першу чергу значні, але не тільки вони) створювалися за принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного виробництва формувався таким чином, щоб зводити до мінімуму залежність підприємств від постачальників. На кожному підприємстві створювалася широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючих виробництв. Апарат управління, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро, лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки прагненням максимально обмежити зв'язку через міжвідомчі бар'єри, але і тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася дорожче в порівнянні з витратами на утримання своїх відповідних підрозділів. Крім того, такому підходові до формування структури підприємств сприяв і прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у країнах із сучасною ринковою економікою проглядається чітке прагнення підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, що відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього чинника скорочується число промислових гігантів і , водночас, зростає кількість малих підприємств. Всупереч теоретичній догмі про невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамичной, мобільної, сприйнятливої до инновациям, підвищує її спроможність оперативно реагувати на ринковий попит і його зміни. Частина підприємницького ризику, що росте водночас, переноситься на малі підприємства, а робота значних підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її експортного потенціалу, стає більш стійкої. Особо слід зазначити, що розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були подані внеконкурентніми відношеннями внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема, роль малих підприємств як чинника зміни структури власності, як регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової економіки, спроможної пом'якшувати наслідки структурних зсувів, що відбуваються в ній.

Можуть бути названі різноманітні варіанти процесу утворення мережі малих підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з більш значного підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної особи, відкриття розрахункового рахунку, самостійного балансу і т.п.). При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати портфель замовлень, що ставить його прибутки в пряма залежність від результатів власної діяльності. Проте на цьому шляху неминучі численні проблеми і трудності. Зокрема, вони пов'язані з формуванням власності на майно малих підприємств, із матеріально-технічним забезпеченням виробництва і , отже, розподілом і використанням його прибутків. Ці проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств здійснюється на основі передача майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхній відбруньковування від більш значних може бути пов'язане з акціонуванням наприклад, шляхом надання підрозділам форм невеличких акціонерних компаній, акції яких можуть поширюватися як серед трудового колективу підприємства (значного і малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи