- франчайзинг продукту і торгової марки (product and trademark franchising), який передбачає реалізації товарів головної компанії дилером виключно під її товарним знаком. В цьому випадку дилер спеціалізується на продукції даної компанії, що характерно для продажу бензину, автомобілів, безалкогольних напоїв;

- комплексний франчайзинг (business format franchising), який передбачає представлення дилеру головною компанією права на використання товарного знаку, розробку маркетингової стратегії і технології бізнесу, підготовку інструкцій по експлуатації, контроль якості продукції. Такий вид угод поширений в сфері ресторанного бізнесу, рейтингу та ін.;

- роздрібний франчайзинг (retail franchising), який практикується при продажі будівельних матеріалів, умеблювання, побутової апаратури і ін.

В міжнародній практиці використовуються два перших види угод. Особливо широко використовують франчайзинг американські фірми. Приймаючі країни отримують чималу вигоду від франчайзингу, так як вони мають змогу надбати управлінського досвіду і технічних знань. В той же час вигоду отримує і франчайзер, оскільки у нього виникає можливість контролювати ринок даних країн з мінімальними капітальними затратами.

Наступні форми технологічного обміну не є надто розповсюдженими, але їх варто відмітити заради прослідкування механізму передачі технології (чи ноу-хау) в них. Ці форми в спеціальній літературі часто називають новими формами інвестицій, або неакціонерними формами транснаціонального капіталу.

Найбільш простою з таких форм є укладення субконтракту (subcontracts), суть яких полягає в тому, що крупні іноземні фірми дають замовлення невеликим місцевим фірмам (переважно в країнах, що розвиваються) на виробництво деталей чи кінцевої продукції. В обмін на гарантований місцевому виробнику збут його продукції по узгодженим цінам іноземна компанія встановлює виробничі стандарти через передачу ноу-хау. Модернізацію обладнання та інше, а надалі жорстко контролює якість продукції. Якщо випускається готова продукція. То вона реалізується під товарним знаком іноземної фірми.

Контракти “продакшн шерінг” (production-sharing) застосовуються в основному в нафтовій промисловості. Відповідно до такого контракту іноземна компанія здійснює, наприклад, в країні, що розвивається розвідку запасів нафти. Якщо запаси достатні для комерційної експлуатації, компанія надає обладнання, ноу-хау, необхідний персонал, отримуючи за це фіксовану частину продукції. Частина добутої нафти (20-40%) призначена для відшкодування витрат іноземної компанії на геологічно-розвідувальні роботи і організацію добування нафти, інша частина являє собою фактичний прибуток, який пропорційно розподіляється між іноземною компанією та державою.

Можливий також варіант контракту “на обслуговування” (service contract). За яким іноземна компанія займається тільки розвідувальними роботами і виконує свої обов’язки до моменту знаходження нафти. Існує два типи таких контрактів. До перших відносяться ті, в за умовами яких експлуатаційний ризик несе іноземна компанія, а всі витрати на експлуатацію – держава. Контракти другого типу поширені в країнах зі значними запасами нафти і необхідними фінансовими ресурсами. В цих випадках за експлуатаційний ризик відповідає правління держави, а іноземна компанія за свої послуги отримує фіксовану винагороду, а також право закупки визначеної долі нафти, але без скидки.

Відповідно до контрактів на управління (management contracts) оперативний контроль за діяльністю підприємства, який здійснювався представником власника підприємства, передається іншому підприємству. Іноземна фірма визначає найважливіші напрямки діяльності підприємства. Контракти на управління заключається, в основному, до будівництва підприємства. В такому випадку фірма-менеджер здійснює загальний нагляд за будівництвом, вибирає підрядників і субпідрядників. Найчастіше контракти на управління укладаються одночасно з ліцензійними угодами. Оплата за управлінські послуги може приймати найрізноманітніші форми, наприклад, виплата визначеного проценту від об’ємів продажі продукції чи прибутку.

Самостійною і дуже розповсюдженою формою міжнародного обміну технологіями є інжиніринг, котрий представляє сукупність видів діяльності, направлених на оптимізацію інвестицій або ж мінімізацію затрат, пов’язаних з реалізацією проектів різного призначення. Інжиніринг – це послуги по використанню технологічних та інших науково-технічних розробок. В цьому заключається його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об’єктом купівлі-продажу є сама технологія. Ціни на експортні інжинірингові послуги переважно вищі від внутрішніх на 40-50% для імпортерів в промислово розвинутих країнах і вдвічі для імпортерів в країнах, що розвиваються. Така цінова політика пояснюється, з однієї сторони, підвищеним попитом на інжинірингові послуги в країнах, що розвиваються, а з іншої – фактичною монополією на представлення цих послуг зі сторони промислово розвинутих країн. Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, а їхніми основними суперниками вважаються фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших розвинутих країн.

Як відомо, друга половина двадцятого століття характеризується нарощуванням постіндустріальних тенденцій в економіках провідних країн світу. Тому теоретики постіндустріалізму змушені були перевести осмислення одного з основоположних тезисів цієї метатеорії (про провідну роль цих знань в економічних і суспільних відносинах інформаційного суспільства) в практичне здійснення.

Шлях цей виявився непростим. Одна справа роздумувати про цінність знань, спостерігати тенденції, аналізувати факти, а зовсім інша - запропонувати їх економічне вираження, озброївши керівника практичним інструментарієм для ефективного управління цим основним нематеріальним ресурсом. Для цього потребувалось кардинально змінити