Ця теорія дуже тісно пов'язана з теорією природного права, представники якої вважали, що до виникнення держави існував природний стан людей, який мав різний характер.[22,51]

Питання про природне право і його теорію, писав ще на початку XX ст. відомий російський юрист Є.Н. Трубєцкой, «є центральне, життєве питання філософії права, про яке філософи і вчені сперечаються з самого моменту його зарождения».[48,44] Таким же значною мірою це питання залишається і по сьогодні.

Нескінченні суперечки, зокрема, велися і ведуться навкруги самого поняття і змісту природного права, його реальності або надуманості, його практичної значущості і застосовності. Якщо одні автори виходять з того, що природне право як таке і його окремі інститути в реальному житті не існують, що вони і їх поняття є результатом властивих людському розуму «апріорних помилок», то інші дослідники дотримуються протилежних поглядів, вважаючи, що природне право як породження самої природи і розуму — це така ж реальність, як і позитивне право — результат нормотворчої діяльності держави і її окремих органів.

Прибічники природного права вважають державу результатом соціально-правового акта — Суспільного договору, який є поро-дженням розумної волі людей (народу), людською установою або винаходом. Тому ця теорія пов'язана з механічною уявою про по-ходження держави, яка виступає як штучне творіння свідомої волі людей, котрі погодились об'єднатися для кращого забезпечення свободи і порядку. «Люди швидко здогадались, — писав Дідро, — якщо вони будуть і далі користуватися своєю свободою і незалежністю та безмірно віддаватися своїм пристрастям, то становище кожної конкретної (окремої) людини стане більш нещасним, ніж якби вона жила окремо».[8,236]

Для того, щоб свідомо розбиратися у всіх, цих різних думках, глибоко і всесторонньо розуміти суть природного права і його теорії, важливо хоча б коротко прослідкувати їх еволюцію, основні етапи або стадії їх становлення і розвитку. Необхідність цього обумовлюється тим, що в різні історичні періоди, на різних етапах розвитку суспільства і держави погляди на природне право і його теорію, уявлення про них мали свої особливості. В чому вони полягали і як вони виражалися?

Відповідаючи на це питання, звернемося до первинної стадії становлення і розвитку теорії природного права. В якості якої виступає теорія природного права в Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

Окремі положення цієї теорії розвивалися, зокрема, ще в V-ІV ст.ст. до н.е. софістами Стародавньої Греції. «Люди, що зібралися звертався до своїх співбесідників один з них (Гіппій 460-400 рр.до н.е.). — Я вважаю, що ви всі тут родичі і співгромадяни за природою, а не згідно із законом: адже подібне споріднене подібному за природою. Закон же, володарюючи над людьми, примушує до того, що чуже природі».

Характерними і для цього періоду розвитку державно-правової думки, і взагалі в Стародавній Греції були суперечки відносно того, чи корениться право як таке, безвідносно його видів і характеру, в самій природі речей, «у вічному, незмінному порядку світостворення», або ж воно виступає як результат добровільної згоди людей, як «людське встановлення», що виникло на визначеному відрізку часу.

Софісти в своїх навчаннях виходили з того, що в основі виникнення права немає нічого вічного, незмінного. Все, що називається «правом або правдою», складає результат угоди людей, штучний винахід людського розуму. Люди, на їх думку, що з самого початку жили нарізно і що не дотримувалися у взаємних відносинах ніяких правил, пізніше вимушені на користь безпеки всіх і кожного об'єднатися між собою і «встановити закони — норми права і правди», якими вони усували пануюче беззаконня, захищали слабких і «сковували свавілля сильних».[48,44]

Проти подібного роду вчень і поглядів софістів рішуче виступали найбільші мислителі античності, грецькі філософи, Сократ, Платон і Арістотель. Загальна позиція, яка розділялася і відстоювалась ними, полягала в тому, що не всі закони і не все право є «штучним винаходом людей». Разом з письмовими законами, породженими людьми, існують вічні, неписані закони, «вкладені в серця людей самим божественним розумом». Іншими словами, разом із законами, залежними від волі людей і породжуваними людьми через створювану ними державу, існують також закони, не залежні від волі людей і складові природного права. В основі цих законів лежить вічний, непорушний божественний порядок, який панує не тільки в людських відносинах, але і «у всьому ладі світостворення».

Подібні погляди особливо чітко простежувалися в навчанні Арістотеля. Все право він розглядав як право політичне, означає неможливість його існування в неполітичних (деспотичних — за автором) формах правління, і ділив його на дві складові частини, а саме — на природне і умовне (волевстановлене) право. «Що стосується права політичного, — писав мислитель, — то воно частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання або невизнання його. Умовне право — те, яке спочатку могло бути без суттєвої відмінності таким або іншим, але раз воно визначено ця тотожність припиняється».

Згідно вченню Арістотеля, проявом вічного, непорушного божественного порядку, встановленого в основу природного права, є, зокрема, розділення людей на народжених керувати і народжених покорятися, на вільних панів і рабів. В своєму знаменитому трактаті «Політика» — головному творі мислителя, Арістотель міркував так: раб — це «якась одушевлена власність», це — засіб для виконання різних робіт. З тих, хто «за природою