З посиланням на природу речей доказувалась необхідність загального користування проточною водою, повітрям, морем. Поступово проводилась думка про важливість використання „природи речей” як джерела права і окремих юридичних положень.

Значну еволюцію теорія природного права пережила на наступній стадії свого розвитку, в середні віки. Зберігаючи в своїй основі колишні постулати, серед яких на передньому плані стояли вічність та незмінність природи людини, природного права в той же час (особливо це проявилось в XVI—XVII ст.ст.) в значній мірі асоціювалось не з природним, а з божественним походженням. Серед середньовічних схоластів, констатував в зв’язку з цим Є. Н. Трубєцкой, панувала думка, що існує вічне природне право—вічні природні закони, „котрі вкладені Богом в серця людей і складають саму природу розуму”.[48,45] Природне право співвідносилось, таким чином, з деяким божественним правом, а місце природи займав і виконував Бог.

Серед середньовічних схоластів не було сумнівів в божественному походженні природного права. Беззаперечним для них було й те, що природне право визнавалось діючим, обов’язковим і стоячим вище всякого іншого, позитивного і звичайного права. Сумніви і суперечки виникали лише з приводу того, як співвідноситься природне право з божественним, зливається воно з ним чи тільки співставляється.

По мірі розвитку середньовічного суспільства розвивалася і теорія природного права. Кращим періодом природного права і його теорії, часом їх розквіту в науковій, юридичній і філософській літературі вважають XVII та XVIII століття. В цей період теорія природного права і її окремі положення активно використовувались в боротьбі проти кріпацтва та феодальної монархії. Ідеї теорії природного права в цей час розвивались і підтримувались багатьма великими мислителями і просвітителями.

В Голландії це Гуго Гроцій і Спіноза. В Англії—Томас Гоббс і Джон Локк. У Франції—Жан-Жак Руссо, Поль Гольбах. В Росії—Олександр Радіщев та ін.

Дякуючи їх зусиллям утворилась ціла школа природного права, що справила величезний вплив на процес подальшого розвитку як національного (в рамках окремих держав), так і міжнародного права. Розглядаючи особливості розвитку школи природного права на даному етапі, Г. Ф. Шершеневич зазначав, що політичні тенденції цієї школи змінювались із плином часу. На початку її представники хотіли дати розумні пояснення порядку що склався між людьми, а „потім вони намагалися зруйнувати історичні основи і замінити їх розумними”.

За весь час свого існування („виключної держави”) школа природного права надавала терміну „природне право” далеко не завжди однакового значення. На природне право дивляться з методичних позицій, ним користуються як методичним прийомом: „природне право—це те, було б, якби не існувало держави і встановлених нею законів”.[52,29] Іншими словами, природне право в цьому випадку розглядається як певна історична гіпотеза, ідея про те, яким повинно бути право в „природному стані”, до виникнення держави і до переходу права в „державний стан”.

Природне право в цей період відіграє роль політичного і юридичного ідеалу. Воно розглядається як певний зразок, котрого повинно дотримуватися і котрим потрібно замінити існуюче, у всіх відношеннях не ідеальне право. Гуго Гроції (1583—1645) як один із засновників природної школи права і його послідовники взагалі не рахувались, за словами Є. Н. Трубєцкого, ні з оточуючою їх політичною та юридичною дійсністю, „ні взагалі з історією”. Для них дійсність мала право на існування лише настільки, наскільки вона витікала з потреб розуму чи, іншими словами, наскільки вона могла бути виведена і логічно виправдана з погляду природного права.

Дослідникам, що розділяли ідеї природного права в цей період, останнє представлялося у вигляді цілого кодексу правил, що складали якийсь політичний і юридичний ідеал, які можуть бути виведені апріорі з вимог розуму. Причому наперед встановлювалось, що все те, що хоча б в щонайменшому ступені не узгоджується з цим кодексом, повинно бути як чуже розуму відповідним чином змінено або знищено.

При такій постановці питання саме собою розуміючим являється те, що теорія природного права повинна була бути не тільки еволюційною за своїм характером, що пройшла величезний історичний шлях свого розвитку, але і революційною по своїх соціально-політичних і юридичних прагненнях теорією. Саме такою вона і була в даний період.

Зокрема, як відзначали дослідники, вчення про природне право послужило «виправданням і гаслом французької революції», повсталої проти королівського деспотизму і проти феодально-аристократичного ладу в ім'я природжених прав людини» .[48,46]

Теоретичною основою і ідеологічним обґрунтовуванням революційного руху у Франції послужили деякі роздуми та думки Жан-Жака Руссо (1712—1778), який довів вчення природної школи до його логічного кінця, до його самих крайніх кордонів. Зіставляючи проголошуваний теорією природного права ідеал з оточуючою його дійсністю, Руссо дійшов повного і всестороннього засудження останньої.

За своєю природою, писав він, людина народжується вільною, а разом з тим ми бачимо її всюди в кайданах. Доти, міркував Руссо, поки люди задовольнялися своїми убогими хатинами, поки вони були зайняті лише такою працею, яка під силу одній людині, тільки такими промислами, які не вимагали участі багатьох рук, вони жили вільні, здорові, добрі і щасливі, наскільки вони могли бути такими по своїй природі, і продовжували у відносинах між собою насолоджуватися радощами спілкування, що не порушували їх незалежність. Але з тієї хвилини, як одна людина стала потребувати допомоги іншої, як тільки люди помітили, що одному корисно мати запас їжі на двох, — зникла рівність, з'явилася власність, праця стала необхідністю. Обширні ліси, підсумовує автор, перетворились в радуючі око ниви, які треба було зрошувати людським потом і