Ось чого істинний філософ ніколи не пробачить Бонапарту, міркував він, так це того, що він «привчив суспільство до безвольного підкорення і розбестив його моральність». З його вини люди так спідлилися, що неможливо сказати, коли в серцях знов прокинуться великодушні пориви. «Наше безсилля у вітчизні і за її межами, наше сьогоднішнє падіння — наслідок наполеонівського ярма: у нас забрали все, окрім звички до ярма. Бонапарт погубив навіть наше майбутнє».

Подібні погляди на силові методи освіти і «оновлення» державних і суспільних структур, а також на їх характер і природу багато разів виражалися раніше і виражаються понині. Отримані при цьому нюанси торкаються в основному послідовності або, навпаки, непослідовності позицій авторів в цих питаннях. Одні з них, наприклад, вважають, що держава, на якому б етапі розвитку суспільства — додержавному або державному, вона не виникала, завжди зароджується або обновляється не інакше як тільки силовим способом, в результаті боротьби; таким же силовим по своєму характеру і природі (знаряддям насильства, придушення) воно залишається і надалі.

Інші ж автори, у тому числі і Л. Гумплович, дотримуються іншої думки. Вони вважають, що якщо ранні держави, що виникають в результаті воєн і насильства, до кінця залишалися інструментами насильства, панування одних над іншими, закабалення і пригноблення, то більш пізні і сучасні, зокрема капіталістичні, держави не є такими.

Суспільний розвиток, згідно, наприклад, поглядам Гумпловича, йде по напряму все більш зростаючої «рівноправності низьких прошарків з вищими, підвладних з володарюючими». Все більше лагідніють форми і методи владарювання. Поступово утворюється «сучасна культурна держава». Складаються такі її риси і особливості, як режим парламентаризму і законності, рівноправність громадян, доступ їх до управління справами суспільства і держави та ін. Початковою причиною і умовою становлення такої ліберальної держави вважається, проте, насильство.[31,117]

Аналогічних поглядів на трансформацію силових елементів в державі дотримуються й інші автори. Одні з них, наприклад дореволюційний російський вчений-юрист І.В. Михайловський, не будучи прибічниками теорії насильства, проте вважав, що навіть якщо б держава виникла за допомогою насильства, то в подальшому своєму розвитку вона все одно б трансформувалася в несилову організацію. При розгляді теорії насильства, на думку І.В. Михайловського, не потрібно змішувати два різні питання: а) питання про генезис, походження відомого факту і 2) питання про його єство. «З того, що багато держав історично виникли шляхом насильства, зовсім не витікає, що ідея держави є насильство». З того, що багато сучасних юридичних відносин «мають своїми віддаленими предками насильницькі відносини», зовсім не витікає, що нинішні законні володарі відповідних прав лише фактично користуються цими правами.

Взагалі порядок «чисто фактичний», доводив автор, має тенденцію перетворитися на «порядок нормальний». Річ у тому, що люди зживаються з відомими фактами, звикають до них. Навкруги цих фактів і на підставі них поступово утворюються постійні, міцні відносини. З часом те, що було первинно актом насильства, непомітно перетворюється на право. Це означає, що з часом, під впливом ряду наступаючих умов, «фактичне», народжене силовими чинниками, поступово перетворюється «в нормальне», відображається в психіці людей вже як явище, що змінило свою, первинну природу, як явище правомірне.

Таким чином, допускаючи і у принципі позитивно сприймаючи можливість первинного утворення держави і права шляхом силових способів або форм, І.В. Михайловский вельми критично сприймає теорію насильства в подальшому. Як основний довід при цьому виступає все та ж теза про поступову трансформацію держави і права як силових явищ в несилові — все та ж ідея про «мирну» еволюцію і переродження держави і права.

Вивчення держави і права у зв'язку з історією культури, пише, зокрема, автор, дає вельми важливу категорію фактів для критики, теорії сили. Ці факти свідчать про поступово наростаюче очищення і облагороджування відносин між правом і силою, «про поступове перетворення сили в служницю права». Звичайно, далеко не всюди і не завжди це перетворення вдається помітити, «але загальна тенденція безперечна».[32,84]

Разом з названим аргументом про трансформацію тенденції перетворення сили в несилу І.В. Михайловским проти теорії насильства використовувався і інший, «філологічний» аргумент. Є ще одне джерело, міркував автор, з якого ми можемо черпнути матеріал для критики теорії сили і побудови теорії, що наближається до істини. Це —мова. Філологія, порівняльне мовознавство вчить нас, що первинне, основне значення слова виражає собою звичайно єство відповідного поняття.

І ось, первинне значення слова «право» на всіх мовах звучить як «прямо» і «правда». Таким чином, це слово виражає собою поняття про щось пряме, непохитне і неухильне, згідне з істиною, про щось справедливе. Із цього слідує, робив кінцевий висновок автор, що вікова мудрість людства, прихована в мові, вчить нас тому, що право як таке взагалі і окремі юридичні норми зокрема є не чим іншим, як складові частини «одного загального етичного порядку, де царює не сила, а вищі ідеальні начала».

У основі сучасної держави і права лежить, таким чином, не гола фізична або інша сила, а людський розум, справедливість, «загальний етичний порядок», людський ідеал.

Не сила є єство права, особливо і досить аргументовано заявляв Михайловський, а «щось принципово інше». Не сила є головна підстава дії права, а визнання його населенням, обумовлене щонайменше непротиріччям юридичних норм правосвідомості більшості населення.

Що ж до силових елементів, властивих будь-якому сучасному праву, то вони складають лише зовнішню сторону юридичних норм, що