Спосіб створення держав або, іншими словами, форма їх виникнення має важливе значення з точки зору не тільки політичної, а точніше — державно-правової теорії, але і прагматичної з позиції практики.

Цей спосіб має важливе значення, по-перше, для утримування правлячими елітами або окремими особами (царем, монархом, князем) знов придбаної державної влади.

Важко утримати владу новому правителю, міркував Н. Макіавеллі. І навіть наступнику правителя, що приєднав нове володіння, важко утримати над ним владу перш за все внаслідок «тієї ж її природної причини, яка викликає перевороти у всіх нових державах». А саме: люди, вірячи, що новий правитель виявиться краще, охоче повстають проти старого. Проте незабаром вони на досвіді переконуються, що помилялися, «бо новий правитель завжди виявляється гіршим за старого. Що знову-таки природно і закономірно, оскільки завойовник гнобить нових підданих, накладає на них різного роду повинності і обтяжує їх утриманням війська, як це неминуче буває при завоюванні».

Таким чином, робить висновок автор, новий правитель наживає собі ворогів серед тих, кого гнобить, і втрачає дружбу тих, хто сприяв завоюванню. Причина полягає в тому, що він не може винагородити їх в тій мірі, якої вони від нього чекали. З другого боку, він не може застосувати до них рішучі заходи, оскільки він зобов'язаний їм придбанням своєї нової влади. [29,304]

Який же вихід, по Макіавеллі, з ситуації, що склалася? Яких заходів необхідно вжити, щоб утримати «придбані» державу і державну владу? Відповідь на ці питання залежить від того, в яких умовах виникали нова держава і відповідно, державна влада.

Якщо вони виникали в умовах затурканості населення, що не знало раніше ніяких прав і свобод, а також в межах території однієї країни і одного мовного простору, то в цьому випадку новому правителю для утримання державної влади вимагається зробити, згідно досить цинічному зауваженню Макіавеллі, принаймні наступні «обережності». Перш за все — викоренити рід колишнього правителя, «бо при спільності звичаїв і збереженні старих порядків ні від чого іншого не може виникнути проблем». А крім того, необхідно вжити заходів для збереження колишніх законів і податків, які сприятимуть тому, щоб знов утворена держава і всі завойовані землі злилися «в одне ціле з одвічною державою завойовника».

У тому ж випадку, коли держава і державна влада виникають шляхом завоювання в чужій по мові і звичаям країні, правителю цієї держави слід вжити дещо інших заходів. А саме — «заснувати в одному-двох місцях колонії, зв’язуючи нові землі з державами завойовника»; «зробитися главою і захисником більш слабких сусідів»;намагатися ослабити сильних, а крім того, стежити за тим, щоб в країну «абияк не проник чужоземний правитель, який не буде слабшим».

Посилаючись при цьому на історичний досвід своїх попередників, Макіавеллі пише, що римляни, завойовуючи країну і створюючи нову державу, дотримувались всіх названих правил, у тому числі «створювали колонії, допомагали слабким, не даючи їм, проте, набратись сили; приборкували сильних і вживали заходів до того, щоб в країну не проник вплив могутніх іноземців».

По-друге, спосіб або форма виникнення нових держав і правових систем на місці старих має важливе значення в морально-політичному і соціальному плані як основа для формування нових законів і їх добровільного дотримання.[31,70]

Залежно від того, як, яким чином формується нова держава — чи створюється вона, скажімо, шляхом завоювання одних народів іншими, чи утворюється вона в результаті звільнення народів і країн від колоніальної залежності, від цього у момент утворення вона набуває далеко не однакову соціальну і морально-політичну основу для свого існування і функціонування, а значить, відповідно, і далеко не рівнозначну базу для своєї правотворчої і правозастосовчої діяльності.

З багатовікового досвіду існування і функціонування знов виникаючих держав на базі старих зі всією очевидністю виходить, що і морально-політичний потенціал, а отже, і їх легітимність існування і функціонування знаходяться в прямій залежності від легітимності способів їх виникнення і від ступеня їх підтримки з боку народних мас. В прямій залежності від цього знаходиться також легітимність процесу правотворчості і правозастосування з боку суспільства.

Виникає питання, писав із цього приводу Є.Н. Трубєцкой, через які причини закони, видавані знов виниклою або давно існуючою державою, повинні визнаватися правом і добровільно дотримуватися? Очевидно, відповідав сам собі автор, внаслідок того, що вони видані владою, яка має право їх видавати, яка «має право на покору підданих». Але виникає питання, повторює автор, чому ж влада має право на покору підданих? Чи не тому, що вона володіє силою утримувати їх в покорі? Але ми знаємо з історичного досвіду, що сила сама по собі не створюється і не може створювати права.

По відношенню до влади, цілком обгрунтовно стверджував Трубєцкой, яка керується однією тільки голою силою, «піддані не зв'язані ні правовими, ні взагалі якими б то не було зобов'язаннями». Влада має безперечне право панувати лише постільки, поскільки вона дійсно представляє собою те суспільство, над яким вона панує в тому значенні, що служить його благу, виражає його волю, «відповідає пануючим в даному середовищі інтересам і переконанням».

Так чи інакше, робив висновок дослідник, право влади зводиться до права того народу або суспільства, від імені якого вона панує