Те ж саме відноситься і до реформ виборчої системи. Щоб провести таку реформу, звичайно вимагається згода членів парламенту. Але це ті самі люди, які за допомогою існуючої на той час виборчої системи отримали мандати у представницькому органі. Навіщо їх потрібні зміни у системі, завдяки якій вони вже досягли свого нинішнього становища? Британські ліберали, наприклад, підтримують реформу виборчої системи саме тому, що діючі правила для них невигідні. Але у провідних партій, які набувають місця у парламенті за рахунок лібералів, нема причин для зміни виборчої системи. Можна навіть запідозрити, що якщо б навіть лібералам вдалось знов стати однією з провідних партій у країні, їх інтерес до реформування виборчої системи значно б зменшився.

Таким чином, виборчі системи досить інертні. Більшість країн досі дотримуються правил, введених водночас з загальним виборчим правом. Інколи корені інертності уходять ще глибше. В країні з помітним розшаруванням населення за релігійною ознакою – наприклад, на католиків, протестантів та мусульман, - особливо якщо це розшарування грає важливу політичну роль, можуть виникнути три відповідним чином орієнтовані партії. В цих умовах найгіршим варіантом було прийняття виборчої системи, яка б давала переваги найбільшій партії. В такому випадку дві релігійні групи були б постійно позбавлені належного представництва.

Тим не менш, є приклади реформування виборчих систем. Серйозне коригування зазнали виборчі системи Франції у 1958 р. та Північній Ірландії в 1973 р. В 1982 р. була здійснена доволі радикальна реформа правил проведення виборів до верхньої палати японського парламенту. З 1960 р. змінилися виборчі системи Австрії та Швеції. Особливі зміни торкнулися виборчих систем посттоталітарних країн. В більшості з них до 1989-1991 р. застосовувалися мажоритарні виборчі системи. Та в наступні роки з проведенням демократизації політичної та державної систем мажоритарна виборча система була замінена або змішаною мажоритарно-пропорційною системою (Росія, Україна, Литва), або пропорційною (Польща, Латвія).

Але географічне розмежування країн, де діє пропорційна система, та країн з мажоритарною виборчою системою, продовжує вражати. Остання досі застосовується переважно в країнах, що перебували чи перебувають під британським політичним впливом – США, країнах Британської співдружності та власне у Великобританії. Цю систему не знайти у країнах континентальної Європи, де всюди (крім Франції) застосовується пропорційна виборча система та партійні списки, які є чужими для всіх країн Британської співдружності націй, за винятком лише Гайани та Шрі-Ланки.

Водночас, альтернативна система багатомандатного уряду як один з типів поліномінальної мажоритарної системи, про яку мова піде пізніше, вважається саме англосаксонським феноменом. Адже вона застосовується лише у країнах Співдружності або колишніх її членах. Так, за цією системою обиралися депутати нижніх палат ірландського і тасманського, верхньої палати австралійського та цілого законодавчого органу Мальти. Ця система певний час була запроваджена і у Великобританії для проведення виборів на місцевому рівні та виборів до Парламенту Північної Ірландії. Проте ця система ніколи не використовувалася країнами континентальної Європи, хіба що у формі експерименту у Данії ще в XIX ст.

Окремо необхідно згадати про мажоритарну систему, що застосовувалася у колишніх республіках СРСР та решті посткомуністичних країн і досі діє в існуючих комуністичних режимах. Ця система завжди була далекою від виборчих систем західних демократій, які відзначаються конкурентністю боротьби за владу та відкритим характером останньої. Як теоретично, так і на практиці виборча система радянського типу характеризується як “відбіркова”, оскільки вона не припускає наявності в окремому виборчому окрузі більше ніж одного кандидата.

Поняття мажоритарної виборчої системи та історія її розвитку

Але повернемося до поняття мажоритарної системи. Мажоритарні виборчі системи є історично давнішими (можна сказати, історично першими) і дотепер найпоширенішими. Їхня назва походить від французького majorite, що означає більшість. Мажоритарною вважається система визначення результатів виборів, за якою депутатські мандати (один чи декілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Таким чином, принциповою ознакою мажоритарних систем є те, що голосування організується і здійснюється за окремих осіб, а результати виборів визначаються в залежності від одержання окремим кандидатом (або окремими кандидатами) більшості (відносної, абсолютної чи кваліфікованої) голосів виборців.

Всього мажоритарна система застосовується у 83 країнах світу для виборів представницьких органів різних рівнів - від загальнонаціонального до місцевого. Особливо поширеною є мажоритарна система відносної більшості. Вона застосовується в якості єдиної для виборів однієї чи обох палат парламенту сорока трьох держав, в тому числі США.

Декілька слів про історію розвитку мажоритарної виборчої системи. Мажоритарна система (і особливо виборча система відносної більшості) як така, що виникла і розвинулась у Великобританії та країнах, які перебували під її політичним впливом, була значною мірою пов’язана з поняттям територіального представництва. На початку парламентарі були представника територіальних виборчих округів, а не певних поглядів і позицій чи, тим, більше, політичних партій. Таке розуміння представництва утвердилося і в американських колоніях.

Саме у конституціях цих колоній у XVIII ст. вперше з’явилося поняття одномандатного виборчого округу. Більше того, перш ніж бути сприйнятим у Великобританії, одномандатний виборчий округ ліг в основу представництва у Канаді, Австралії, Новій Зеландії та США. Починаючи х XV ст., система відносної більшості діяла в Об’єднаному королівстві на основі двомандатних округів, а відсутність конкуренції на виборах (два кандидати на двомандатний округ) була чи не головною традицією виборчого процесу у країні аж до прийняття у