Усе висловлене стосується повною мірою також визначення правового режиму майна подружжя, зміст якого є багатогранним і складним, адже ним можуть охоплюватися різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з третіми особами. Важливо враховувати, що під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного подружжю на праві спільної чи роздільної власності, а і того, що належить їм за іншими титульними правами, наприклад, за зобов'язальними правовідносинами. Такий висновок обумовлений тим, що поняття "майнові відносини подружжя" значно ширше за своїм змістом від поняття "відносини власності подружжя". Тобто коло майнових відносин подружжя не обмежується відносинами їх власності.

Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Детальну правову регламентацію ця сфера відносин отримала в КпШС України 1969 р. Визначальною для правового врегулювання майнових відносин подружжя в цьому Кодексі, на наш погляд, є норма ст. 22 про те, що "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". Звичайно, в КпШС України є й інші норми щодо спільного та роздільного майна подружжя, щодо здійснення ними правомочностей співвласників, але вони мають похідний характер від вищезгаданої норми. Тому можна стверджувати, що в ч. 1 ст. 22 КпШС фактично закріплено принцип спільності майна, нажитого подружжям за час шлюбу. Принцип майнової спільності для подружжя має імперативний характер, за винятком випадків внесення певних коректив у регулювання майнових відносин шлюбним контрактом (ст. 27-1 КпШС).

Як відомо, переважна частина науковців інститут права власності визнає цивільно-правовим, з чим у принципі можна погодитись. Водночас не можна не враховувати специфіки тих правових норм, що регулюють окремі відносини інших галузей права (земельного, сімейного тощо). Тобто є певні підстави розглядати інститут права власності як комплексний правовий інститут, складовою частиною якого можна вважати норми сімейного права, що визначають особливості здійснення права власності подружжям на майно, що набувається ними в період шлюбу.

Правову природу відносин власності та інших майнових відносин подружжя дуже важко визначити однозначно в контексті їх галузевої приналежності. Так, у сімейно-правовій науці радянського періоду поступово утвердилася думка про сімейне право як самостійну галузь права. Однак з переходом України до ринкових реформ та побудови нової адекватної правової системи розпочалися процеси нівелювання юридичних підстав для такої наукової концепції. Такий підхід відповідає тенденціям багатьох країн світу, в яких сімейне законодавство включається в систему цивільного законодавства. І все ж навіть за таких обставин правове регулювання шлюбно-сімейних відносин, в тому числі щодо майна подружжя, не може втратити ознак, обумовлених лише фактом перебування чоловіка і жінки у шлюбі. Якщо ж такі особи не перебувають у шлюбі, то на придбане ними майно поширюються загальні норми цивільного законодавства. У зв'язку з цим в юридичній літературі зверталася увага на необхідність виокремлення випадків участі подружжя у правовідносинах як звичайних суб'єктів цивільного права'. Іншими словами, подружжя може мати подвійний статус, адже вони можуть набувати таких прав і обов'язків, яких не можуть мати особи, які не перебувають у шлюбі. Але врешті процес розгляду сімейного законодавства у Верховній Раді України засвідчив схильність законодавців до прийняття самостійного Сімейного кодексу України. Щоправда, ця обставина аж ніяк не може заперечити наявність у нормах, що регулюють майнові відносини між подружжям, цивілістичного забарвлення.

Поза сумнівами, що норми про спільну і роздільну власність подружжя, хоч і мають значні особливості, але не в такій мірі, щоб сукупність цих правових норм визнати самостійним правовим інститутом. Однак, на наш погляд, можна стверджувати, що норми, які регулюють відносини власності подружжя, утворюють субінститут, який є складовою частиною загального інституту права власності.

Правильне визначення правової природи права спільної власності подружжя можливе лише з урахуванням загальних визначальних положень законодавства про власність. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про власність" в Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної власності подружжя не становить собою самостійну форму власності, а є різновидом приватної власності, оскільки її суб'єктами виступають фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного законодавства. При цьому визначального значення набуває норма ст. 3 Закону України "Про власність" (п. 2), згідно з якою майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державі.

Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Правові засади такої власності допоки що визначені ст. 112 Цивільного кодексу УРСР, яка передбачає можливість приналежності майна на праві спільної власності кільком суб'єктам. При